Як Росія демонструвала світові свої військові м’язи у 2018 році? Чи продовжуватиме Москва спроби послабити позиції НАТО? Які наслідки для Кремля матиме отруєння сім’ї Скрипалів у Англії? Що вказує на перетворення РФ на кволу імперію?
Олег Бєлоколос
дипломат, експерт фонду «Майдан закордонних справ»
«Уникайте спокуси стати над сутичкою і прирівняти обидві сторони, забуваючи історію й агресивні прагнення імперії зла. Називаючи гонку озброєнь простим непорозумінням, ви відмовляєтеся брати участь у боротьбі між правдою та брехнею, між добром і злом», – саме так, звертаючись до прибічників антивоєнного руху, сказав президент США Рональд Рейган про змагання з СРСР у своєму відомому виступі в Національній асоціації євангелістів у 1983 році.
Сьогоднішня путінська Росія, мабуть, стала ще більшим уособленням зла навіть порівняно з Союзом. Адже, на відміну від керівників радянських часів, які побоювалися Заходу, однак на особистому досвіді знали, що таке справді велика війна, сьогоднішні російські правлячі кола, та й широкі верстви населення явно не цураються силових варіантів при вирішенні важливих завдань національної політики.
Можна констатувати, що в путінській Росії війна вже не є табу, а стала інструментом шантажу й досягнення своїх цілей, навіть дуже великою ціною. І зовсім не випадково на цьогорічному засіданні дискусійного клубу «Валдай» Путін, розмірковуючи про ядерну війну, зазначив, що росіяни «як мученики, попадуть до раю». На жаль, багато хто на Заході бажає й сьогодні цього не помічати або не сприймає всерйоз. Дехто ж узагалі доволі відсторонено критикує новий етап світової гонки озброєнь, начебто не знаючи, хто саме був її справжнім ініціатором.
В огляді «Російська зовнішня політика у 2017 році: ейфорія розвіялась, амбіції залишились» ми здійснили спробу оцінити зовнішню політику РФ за 2017 рік, а також зробити прогноз щодо її основних трендів на 2018-й.
Мабуть, тепер настав час зважити правильність наших оцінок та поміркувати на тему головних напрямів російської зовнішньої політики у світі взагалі та щодо України – зокрема.
Отже, як ми й прогнозувати, зовнішня агресивність РФ зросла напередодні президентських виборів, адже саме 1 березня цього року президент Росії в посланні до Федеральних Зборів оголосив про розробку «нового покоління міжконтинентальних ракет, малопомітних крилатих ракет, безпілотних підводних апаратів, гіперзвукового авіаційно-ракетного комплексу, планеруючого крилатого блока, бойових лазерних комплексів» і фактично відкрито пригрозив усім недругам Москви «миттєвою відповіддю». Навряд чи можна було представити світовій спільноті більш недвозначну загрозу міжнародній безпеці та системі контролю над озброєннями.
Наочна демонстрація світові своїх м’язів була очевидною метою військових навчань «Восток-2018», що пройшли з 11 по 15 вересня майже на всіх полігонах центрального та східного військових округів Росії. Як відомо, у цих безпрецедентних з часів СРСР маневрах були задіяні 36 тисяч танків і бронетранспортерів, а також більше тисячі літаків і гелікоптерів. Загальна ж чисельність військовослужбовців, що взяли участь у навчаннях, сягнула 300 тисяч осіб, тобто майже третини особового складу російської армії. З початку року почалась активна мілітаризація Калінінградської області, зокрема модернізація військової інфраструктури. На підсумковій нараді з керівництвом міністерства оборони та представниками оборонно-промислового комплексу 22 листопада цього року президент Росії наголосив на необхідності збільшення кількості високоточних боєприпасів у збройних силах та окремо відзначив потребу вдосконалення системи державного матеріального резерву.
Упродовж 2018 року путінська Росія створювала проблеми для Заходу всюди, де це лише було і є можливим. Зокрема, йдеться про ускладнення трансатлантичних зв’язків та послаблення НАТО – слід очікувати, що цей напрям діяльності російської сторони стане найбільш пріоритетним у найближчій і середньостроковій перспективі. Також є підстави вважати, що у цьому контексті наголос у роботі Кремля буде зроблено на взаємодії з тими європейськими колами, які заявляють про необхідність дистанціювання від США.
Продовжувалося активне й багатовимірне втручання Кремля у внутрішні справи багатьох країн ЄС, здійснення інформаційних провокацій, просування проекту «Північний потік – 2», що має не тільки ще міцніше прив’язати Європу до російського газу, а й розколоти європейську солідарність через різне бачення проблеми енергетичної безпеки в умовах напруги у відносинах з Москвою. Саме в цьому контексті слід розглядати підписання Польщею у цьому році низки довгострокових угод про постачання скрапленого газу зі США та домовленість Варшави й Копенгагена щодо газопроводу Baltic Pipe через Балтійське море завдовжки 900 кілометрів, через який у 2022-му мають початися поставки норвезького газу до Польщі.
Як відверте нехтування з боку Росії загальновизнаними нормами міжнародного права та звичайною поведінкою держав слід розцінювати резонансне отруєння Сергія Скрипаля та його доньки нервово-паралітичною речовиною, скоєне на території Британії 4 березня. Хоча тут Москва явно переоцінила свої можливості й недооцінила опонентів. Адже її нахабні дії стали не лише імпульсом для посилення санкцій та активізації західних спецслужб у контексті необхідності приділення більш прискіпливої уваги російській підривній діяльності, а й причиною приниження російської сторони в Організації із заборони хімічної зброї (ОЗХЗ), яка всупереч позиції Росії отримала повноваження документувати випадки використання хімічної зброї та проводити власне розслідування зі встановлення винних.
Цього року ми спостерігали початок формування нової безпекової ситуації в Європі, свідченням чого є активна дискусія навколо американсько-російського Договору про ліквідацію ракет середньої та малої дальності 1987 року (РСМД). Резонансна заява державного секретаря США Майка Помпео 4 грудня про те, що Сполучені Штати дають Росії 60 днів для того, щоб вона повернулася до виконання умов РСМД, явно стало холодним душем для Кремля. Показово, що позиція Вашингтона була оголошена під час зустрічі глав зовнішньополітичних відомств НАТО у Брюсселі й одноголосно підтримана. Сьогоднішні російські заклики до збереження РСМД є явно невипадковими, адже у разі ліквідації договору Кремль невдовзі може опинитися у програші – американська технологічна перевага та фінансові ресурси створюють усі передумови для можливої зміни військового балансу в Європі – це підтверджують навіть російські джерела.
У 2018 році Москва намагалася активізувати співробітництво в рамках трикутника Росія – Індія – Китай з метою спільного відстоювання близьких інтересів цих країн на міжнародній арені. У даному контексті явно проглядається спроба зробити цю геополітичну конструкцію такою, що диктуватиме глобальний порядок денний. І хоча значний потенціал у цьому трикутнику дійсно присутній, є певні сумніви щодо того, що він збережеться на тривалу перспективу, адже невдоволення домінацією Заходу, що свого часу стало підґрунтям для його формування, навряд чи є вдалою ідеологію для позитивного розвитку.
Як ми й передбачали, Кремль продовжив свою авантюру в Сирії, однак, схоже, з украй невизначеними перспективами. І наразі здається, що близькосхідна шахова партія, яку так хитро задумували свого часу у Кремлі, цілком реально може перетворитися для Росії на геополітичний цугцванг.
Між тим цьогоріч Росія намагалася зміцнити свої позиції в Африці на південь від Сахари. Зокрема, Кремль сподівався справити визначальний політичний вплив на Центральноафриканську Республіку (ЦАР), збільшити постачання озброєння та забезпечити безперешкодний доступ до цінних природних ресурсів цієї країни, що досі традиційно дотримувалась прозахідної орієнтації. З великою вірогідністю можна передбачити, що Москва також хотіла б одержати базу для забезпечення своїх військово-морських сил і торговельного флоту в Еритреї.
Пробувала РФ закріпитися й у Лівії. Так, Кремль направив до цієї країни десятки військових радників, які готують там бойовиків так званого маршала Хафтара. Є дані про постачання важкого російського озброєння до Лівії та прибуття туди найманців зі знаної в Україні та Сирії горезвісної приватної військової компанії «Вагнер». У даному випадку вочевидь ідеться про російські інтереси в нафтогазовому секторі Лівії та контроль за міграційними маршрутами з Африки до Європи, що потенційно може відкрити для Москви потужні інструменти впливу на Євросоюз. Можна також говорити про те, що присутність у цій країні створить для Росії практично необмежені можливості у питаннях інфільтрації своєї підривної агентури по всьому Магрибу та Середземномор’ю.
Попри жахливий фінансовий стан Венесуели, спричинений катастрофічною політикою тамтешньої влади, у поточному році Росія намагалася ще більше посилити контроль над політикою Каракаса шляхом надання різноманітної підтримки режиму Ніколаса Мадуро, збільшення впливу на нафтовидобування країни, зміцнення російсько-венесуельського військово-технічного співробітництва.
Цілком зрозуміло, що така активна й широка зовнішньополітична діяльність потребує значних бюджетних витрат. Між тим на тлі суттєвого посилення санкційного режиму, уповільнення зростання валового внутрішнього продукту, падіння курсу акцій російських компаній, різких коливань курсу рубля та зниження рівня життя населення Росія змушена одночасно витрачати гігантські кошти на оборонні витрати. Причому їхній розмір, мабуть, настільки не відповідає соціально важливим статтям, що, за даними тих-таки російських експертів, їх фактично розподілили по багатьох сферах і надійно засекретили. А взагалі, за деякими прогнозами, загальні витрати РФ на оборону та правоохоронну діяльність сягатимуть упродовж наступних трьох років до 30% державного бюджету.
Згідно з новою державною програмою озброєнь, до 2021 року частка сучасної військової техніки в російській армії й на флоті має становити не менше 70%. При цьому російські експерти висловлюють сумніви у можливості її повної реалізації, оскільки сьогодні Росія стикається з такими проблемами, як відсутність інвестицій у людський капітал, слабкий менеджмент виробничих процесів, криза технічної освіти, практична відсутність виробництва сучасних верстатів, нестача спеціальних сталей та композитних матеріалів, розрив військово-технічної співпраці з Україною, що є критичним у деяких сферах. Зокрема, за наявною інформацією, затримується й модернізація військово-морського флоту РФ, і його оснащення ракетами «Калібр», які після застосування в Сирії викликали неабияке занепокоєння на Заході.
І хоча імперський двоголовий орел, здається, все ще грізно роздивляється навсібіч, насправді справи йдуть не так уже й добре. Росія поволі стає молодшим партнером Китаю та перетворюється на кволу імперію, постачаючи йому сировину, імпортуючи машини й різноманітне обладнання та все більше потрапляючи в залежність у обмін на політичну підтримку з боку Пекіна в умовах протистояння із Заходом. Цього року дійшло до того, що деякі китайські банки навіть приєдналися до санкцій, які запровадило міністерство фінансів США щодо Росії. І офіційна Москва була змушена промовчати...
Однак така кволість Росії зовсім не означає послаблення внутрішніх репресій проти нечисленних незгодних або якогось зниження зовнішньої агресивності Москви. Навпаки – це може свідчити про збільшення її войовничості та непередбачуваності. Так, спроба депутатів російської Держдуми переглянути оцінку вторгнення СРСР в Афганістан у 1979 році є не чим іншим, як пропагандистською кампанією, спрямованою, серед іншого, й на виправдання майбутньої війни. Безсумнівно, Кремль активно використовуватиме зовнішню політику для відвернення уваги населення від зростаючих внутрішніх труднощів.
На що ж сподіватися Україні?
Як і прогнозувалось, зовнішня агресивність РФ дещо знизилась напередодні чемпіонату світу з футболу, що проходів влітку цього року в Росії, а потім знову підвищилась на тлі подальшого посилення антиросійських санкцій та все більшого поширення у світовій спільноті неприйняття її зовнішньополітичної поведінки.
Можна констатувати, що наразі російські медіа розв’язали істеричну антиукраїнську інформаційну кампанію, явно спрямовану на розкол українського суспільства. Офіційна Москва, фактично доповнивши так звану зовнішньополітичну доктрину Путіна положенням про «захист православних», усіляко намагається не допустити утворення єдиної помісної Української православної церкви, наразі використовуючи російську дипломатію та РПЦ як основні інструменти. Відповідно, з боку Росії можна очікувати на пропагандистські акції проти Константинопольського патріархату, голосні кампанії з псевдозахисту від «дискримінації релігійних організацій» та намагання здійснити провокації на релігійному ґрунті в Україні.
Слід також бути добре готовим до вірогідних спроб Росії втрутитися у вибори в Україні. Москва, безсумнівно, продовжуватиме антиукраїнські інформаційні провокації, здійснюватиме різноманітний тиск, зокрема шляхом проведення військових навчань біля наших кордонів, вдаватиметься до нахабних провокацій на кшталт нещодавньої збройної агресії біля Керченської протоки, усіляко посилюватиме свою «п’яту колону» в Україні, намагатиметься дискредитувати нашу державу за кордоном. Кремль, безумовно, розроблятиме й інші сценарії, контури яких ми вочевидь побачимо вже на початку наступного року.
Сьогодні багато хто і в нас, і за кордоном, запитує себе: скільки ж усе це триватиме?
Звісно, передусім слід бути реалістами і правильно оцінювати дійсність – росіяни з перших днів існування незалежної України неабияк дратувалися її появою та подальшим існуванням навіть поза межами НАТО і Євросоюзу. Українці ж під час Революції Гідності показали себе не лише громадянами, які прагнуть особистої свободи, а й такими, що, вийшовши під кулі за демократію та європейський шлях, проявили готовність жертвувати усім за цінності, що зазнають ерозії в Європі і практично повністю дискредитовані в Росії системною пропагандою влади. Це стало явною несподіванкою для Кремля і становить головну загрозу для всієї ідеологічної конструкції самодержавного путінського режиму. Тому на нас чекає тривала й важка боротьба...
