Олексій Куроп`ятник
експерт фонду «Майдан закордонних справ»
Рівно 25 років тому, 1 листопада 1993-го, вступила в силу Маастрихтська угода про створення Євросоюзу. Вона стала результатом семирічної дискусії поміж дванадцятьма країнами й була ратифікована їхніми парламентами. Після цього до ЄС долучилися ще 16 країн. У 2013 році приєднання України до Євросоюзу стало, здавалося б, ключовою перспективою розвитку. Однак політичні обіцянки швидко долучити Україну до ЄС дедалі більше нагадують мантру. Спробуємо зрозуміти, чому ситуація складається саме таким чином.
Маастрихтську угоду зазвичай розглядають як поворотний момент європейської інтеграції. Саме вона дала життя Євросоюзові й стала основою більш тісної європейської спільноти. Вона започаткувала створення єдиної валюти та суттєво розширила співпрацю країн Європи в низці сфер, створила «європейське громадянство» (Шенгенську зону), яке дозволяє громадянам ЄС вільно обирати місце проживання та пересуватися в межах країн-членів. Кульмінацією інтенсивного економічного співробітництва кількох десятиліть стало заснування Європейського центробанку. Тоді ж було створено й окремі від Єврокомісії інституції для проведення таких ключових політик, як оборонна та імміграційна.
Тим часом про справжній післявоєнний задум об’єднання Європи, який реалізується в Євросоюзі згідно з Маастрихтською угодою, широкому загалу відомо значно менше. Він передбачав ліквідацію передумов, через які почалися дві світові війни, і недопущення третьої, яка могла б розгорітися внаслідок міжнаціональних конфліктів та меркантильних інтересів. Для цього пропонувалося нівелювати національні та культурні розбіжності народів Європи, натомість створити націю з самоідентифікацією «європейців», а стимулом для цього зробити загальне процвітання на ґрунті взаємовигідної торгівлі. Рівень інтеграції при цьому мав бути таким, який оберне Європу національних країн на Європу регіонів, де державні кордони втратять своє військове значення. Крім того, одним із основних стимулів для створення ЄС стало об’єднання Німеччини.
Фінансова криза 2008 року та імміграційна криза 2015-го наочно продемонстрували, що реалізація базового задуму об’єднаної Європи суперечить інтересам значної кількості населення. Процес єднання Європи посилює націоналізм і підриває європейську безпеку, оскільки окремі нації продовжують економічно домінувати на континенті. Саме Маастрихтська угода стала поворотним моментом, який формував стосунки Британії з Євросоюзом та був причиною її подальшого рішення про вихід із нього в 2016 році. Однак ця угода створила проблеми не тільки для Британії. Під час переговорів про угоду, думаючи про нейтралізацію негативних наслідків об’єднання Німеччини, лідери країн Європи вирішили надати Євросоюзу додаткові повноваження в широкому колі нових політик – переважно в монетарній, у наданні притулку та питаннях імміграції. Водночас, намагаючись зберегти достатню кількість повноважень для національних урядів, вони не надали Брюсселю потрібних для проведення згаданих політик ресурсів. Найбільш відчутним це стало у сфері фіскальної політики, юстиції та внутрішніх справ. Наразі від цього страждають країни – лідери Європи. Як міграційна криза, так і криза єврозони виявляють ознаки неповної інтеграції, що її було закладено в тексті Маастрихтської угоди. Шенгенська угода відкрила внутрішні кордони в ЄС, однак їй бракує інструментів на рівні Брюсселя для справедливого розподілу мігрантів, які потрапляють до Шенгенської зони. Єврозона існує поруч із суто національними фіскальними політиками в кожній країні – члені ЄС і тому виявилася неефективною та слабкою. Криза єврозони спотворила віру багатьох у те, що за будь-яких умов та недоліків членство в ЄС залишиться вигідним для економіки таких країн, як Британія.
Недарма ще в 1993 році Данія ініціативно відкинула Маастрихтську угоду на своєму референдумі, а Франція ще трішки й проголосувала б проти неї. Конституційний суд Німеччини заявив про своє занепокоєння щодо курсу інтеграції, який було закріплено в Маастрихтській угоді. Однак лідери Європи проігнорували публічне невдоволення, яке з’явилося після 2010 року, коли фінансова криза розповсюдилася по всій Європі і призвела до зміни урядів у низці країн єврозони. Усе це спричинило публічні дебати щодо балансу суверенітету, економічних наслідків, безпеки та миру, ефективності ЄС, якості демократії (підзвітність влади та її легітимність).
Попри потужний тиск щодо проведення реформ та велику кількість зустрічей глав держав-членів, проблема лишається далекою від розв’язання. Криза єврозони була широко презентована як низка суверенних дефолтів через борги окремих країн-членів та як провал фіскальної політики Греції, Португалії, Іспанії, Італії та Ірландії (5 із 16 членів єврозони). Однак реальні причини виникнення кризи єврозони є більш складними, зокрема вони викликані певними дефектами самого задуму Маастрихтської угоди: потоки капіталу, фіскальні дефіцити, динаміка розмаїття, особливо в сфері конкурентоспроможності, та динаміка кризи. Зараз, після міграційної кризи 2015 року та Брекзиту 2016-го, об’єднана Європа опинилася в складній політичній ситуації на тлі зростання популізму, євроскептицизму та зміцнення позицій ультраправих сил, які акцентують національну ідентичність.
Україна пройшла свій довгий шлях, аби окреслити євроінтеграцію як рецепт процвітання нації. В умовах неоголошеної збройної, економічної та ідеологічної війни з Росією, втрати територій, банкрутства держави та стрімкого падіння життєвого рівня «шлях до Європи» дійсно видається оптимальним. Провладні політики обіцяють прискорити його саме в форматі членства. Та чи можна їм вірити? Звернімо увагу на те, що «Політика розширення та сусідства» самого ЄС ставить за мету охоплення членством у короткій перспективі лише країн Західних Балкан. Крім того, вихід Британії з ЄС у травні 2019 року, навіть попри відступні 50 млрд євро, суттєво спустошує бюджет ЄС, принаймні в середньостроковій перспективі.
Євросоюз наразі має великі проблеми. Це майже повна відсутність економічного зростання переважної більшості розвинених країн ЄС, крім Німеччини, загрозливий рівень суверенних боргів, значне безробіття серед молоді та негативна демографічна динаміка: схоже на те, що стара Європа вироджується.
В Україні ніколи не проводилися публічні обговорення щодо окремих положень Маастрихтської угоди. Ми не думали про те, які з них будуть прийнятними для країни на тому чи іншому етапі її розвитку. Не замислювались і про те, яким чином виконувати їх та чи взагалі варто якомога швидше рухатися до повноцінного членства. Водночас Україна вже активно інтегрується у Європу через різні програми країн-членів щодо імміграції найбільш кваліфікованих фахівців та просто активних працівників. 1 листопада, у річницю Маастрихтської угоди, нам варто замислитися над тим, яким чином Україна має інтегруватися до Європи – суверенно чи фізично?
