Днями Фінляндія узгодила контракт обсягом 70 мільйонів доларів США щодо придбання чотирьох американських установок для вертикального пуску керованих ракет (Mk 41 Baseline VII Strike-Length Vertical Launching Systems), які планується встановити на нових корветах, що будуються для ВМС країни.
Здавалося б, нічого екстраординарного в цій події немає. Сьогодні інформація про різноманітні оборонні контракти не є новиною на тлі світової гонки озброєнь, яку розпочала Росія, що нещодавно ще «сиділа на мішках» з мільярдами нафтодоларів.
Однак цей приклад є характерним елементом оборонної політики Фінляндії в «посткримську епоху», що так начебто несподівано замінила «еру всезагального пацифізму».
У цьому контексті, мабуть, слід згадати, що практично одразу ж після окупації Криму та початку агресії Росії на сході України в 2014 році політики, аналітичні центри та окремі експерти почали дискусію щодо можливостей як протидії Москві, так і шляхів подальшого розвитку України та її позиціонування на міжнародній арені.
Одним з можливих варіантів для нас пропонувалась так звана фінляндізація. Зокрема, йшлося про можливість адаптації для України фінської моделі часів холодної війни. Як відомо, тоді Фінляндія фактично мала нейтральний статус і підтримувала з усіма країнами/блоками рівні, добросусідські та взаємовигідні відносини.
Хоча низка фахівців визнає дещо принизливий відтінок цього терміну, оскільки у випадку самої Фінляндії мало місце де-факто добровільне обмеження власного суверенітету, зокрема у зовнішньополітичний сфері, і навіть, за деякими свідченнями, заборона на так звану антирадянську агітацію, тобто цензура.
Як можна було тоді, у 2014-му, зрозуміти, така «фінляндізація по-українськи» означала б для нас фактичну капітуляцію перед агресором, повне табу на вступ до НАТО, заморожування відносин з ЄС на рівні Угоди про зону вільної торгівлі, право вето Кремля на будь-які зовнішньополітичні кроки Києва, що навіть гіпотетично матимуть антиросійський характер. Фактично це могло б привести нас до остаточної втрати європейської перспективи та принизливого статусу країни – сателіта Росії, проти чого, власне, і повстало українське студентство у листопаді 2013 року і що стало каталізатором Революції Гідності.
Проте згодом більшість фахівців відкинули (сподіваємось, назавжди) ці ідеї та пропозиції як нереалістичні.
А що ж сама Фінляндія, яка не є членом НАТО і останнім часом мала досить рівні відносини з Росією, зробила за ці чотири роки?
Аналіз наявної інформації дає підстави вважати, що, у світлі агресивної поведінки РФ і, як зазначено в Парламентській доповіді з питань оборони, «збільшення військової напруги в Балтійському регіоні», ця країна без зайвого галасу розпочала здійснення курсу на всебічне зміцнення зв’язків з країнами Альянсу, розширення безпекової співпраці з партнерами по регіону, суттєве посилення власної обороноздатності.
При цьому військово-технічне співробітництво з іншими країнами розглядається в тому числі з точки зору підвищення ефективності бюджетних витрат, створення можливостей кооперації в промисловості та спільних науково-технологічних розробок.
Так, оголошено про наміри збільшити оборонні витрати до 2% ВВП. Розпочато амбітну програму модернізації військово-морських сил – країна має намір посилити ВМС чотирма новими багатоцільовими корветами, вартістю 1,2 мільярда євро (кораблі будуватимуться на фінських верфях , однак озброєння закуплятиметься в США, Швеції, Німеччині, Канаді).
Власне, ракетна складова даного проекту ВМС Фінляндії оцінюється в 730 мільйонів доларів (ракетні системи Seasparrow та Harpoon). Замовлення виконуватимуть американські компанії Raytheon Missile Systems, BAE Systems, Boeing.
Також планується заміна 62 літаків F/A-18C/D Hornet на більш сучасні – розглядаються пропозиції Eurofighter, Super Hornet, F-35, Rafale, Gripen.
Реалізується спільний фінсько-шведський проект з розробки торпеди для боротьби з підводними човнами Torpedsystem 47.
Можливо, і для України, що вже четвертий рік протистоїть агресії Кремля, інтерес міг би становити досвід різнопланової взаємодії Фінляндії з іншими державами на основі спільного бачення пріоритетів у сфері оборони та зовнішніх загроз.
