Меркель і Макрон в стилі Мюнхена-38 — дипломатії «умиротворення» — ставлять під сумнів ізоляцію Путіна?
Нещодавні вояжі лідерів Німеччини Ангели Меркель і Франції Еммануеля Макрона до президента РФ Володимира Путіна у дні, коли на Донбасі посилилися обстріли, коли в окупованому Криму - обшуки та затримання кримських татар, коли цивілізований світ виступає на підтримку незаконно засуджених Кремлем українських політв'язнів, коли Австралія та Нідерланди офіційно звинувачують Росію у причетності до катастрофи MH17 - як мінімум, не можуть залишитися поза увагою, а як максимум - ставлять під сумнів ізоляцію Путіна на міжнародній арені. Про теми розмов Меркель і Макрона з Путіним написано десятки матеріалів в українських та закордонних ЗМІ. Утім, візити європейських топ-політиків навіть через кілька тижнів викликають запитання.
Перше - який фактор є визначальним у нинішній політиці Німеччини та Франції щодо Росії?
Друге - наскільки правильно вважати, що Німеччина і Франція ведуть політику, винайдену ще у 1938-му році в Мюнхені: задобрити агресора, щось йому дати аби лишень заспокоївся?
Олег Бєлоколос, український дипломат, експерт-міжнародник фонду “Майдан закордонних справ” відповідає Укрінформу:
“Захід наївно розраховує, що російську агресію можна зупинити самими лише санкціями, резолюціями ООН та рішеннями міжнародних судів”
“На думку деяких істориків, саме жахливими людськими втратами Першої світової пояснюється хвиля післявоєнного пацифізму і переважна підтримка населенням Європи політики «умиротворення» тогочасних агресорів – Німеччини, Італії, Японії.
Умовний список історичних «умиротворителів», можна почати ще з британського міністра закордонних справ Джона Саймона, який 22 березня 1932 року під час виступу в парламенті з приводу агресії Японії в Китаї заявив, що відносно Японії уряд Великої Британії може діяти лише дружньо-примирливими методами. Далі цей список може продовжити інший відомий британський політик Остін Чемберлен, 27 лютого 1933 року під час дебатів в парламенті щодо маньчжурської кризи він сказав: «Коли розпочалася смута в Маньчжурії, обставини були неясними з огляду на тривалу і серйозну провокацію, яку Японія терпіла з боку Китаю. Мої симпатії були цілком на боці Японії».
Однак, класичною в історії дипломатії «умиротворення» вважається Мюнхенська змова 1938 року, коли Англія, Франція, Італія і Німеччина разом знищили єдину демократичну на той час східноєвропейську державу – Чехословаччину. При цьому, тогочасні «миротворці» настійливо переконували Прагу, що мала потужну військову промисловість і доволі боєздатну армію, не чинити опору нападнику, бо це «може спричинити загальноєвропейську війну». Недарма, відомий британський історик Норман Дейвіс назвав Мюнхен «однією з наймерзенніших капітуляцій в історії».
Мотивацію тодішнього прем’єр-міністра Британії Невіла Чемберлена не без гумору охарактеризував Вінстон Черчилль у своїй книзі «Друга світова війна»: «...понад усе він сподівався увійти в історію, як «великий миротворець».
До речі, саме тоді «епідемія умиротворення» вперше торкнулася долі України, адже за змовою нацистської Німеччини та Угорщини, сучасне Закарпаття, що тоді на правах автономії входило до складу Чехословаччини, було свавільно й усупереч волі народу передано під управління Будапешту.
Із завершенням на початку 90-х років протистояння між США та СРСР і швидким поширенням глобалізації, що означала збільшення міждержавної взаємозалежності, нарешті, здавалося, мав би настати час визнання і поваги прав невеликих країн і народів. На жаль, цього не сталося.
Мабуть, сьогодні можна погодитись з тим, що маховик наступного глобального конфлікту вже фактично запущений: його можна побачити і в агресивних діях Росії, і в її спробах втручання у внутрішні справи країн на пострадянському просторі, і у все вищих темпах загальносвітової гонки озброєнь, і у зростанні градусу напруги на Близькому Сході та в Азії, і навіть у будівництві "Північного потоку 2"…
Багато хто у світі не хоче цього помічати: хтось відверто боїться непередбачуваної ядерної Росії, хтось пасивно спостерігає, егоїстично турбуючись лише про свої статки та сподіваючись на якійсь компроміс. А хтось наївно розраховує, що агресію можна зупинити самими лише економічними санкціями, резолюціями ООН та рішеннями міжнародних судів”.
