5 березня гуманітарні конвої ООН були змушені залишити сирійську Східну Гуту внаслідок інтенсивних обстрілів. Отже, варварська бійня цивільного населення (упродовж останніх тижнів загинуло 719 мешканців Гути, в тому числі багато дітей) та жахливі руйнування у Східній Гуті, спричинені атаками сил режиму Асада, продовжуватимуться, а світова спільнота знову активно обговорюватиме ситуацію в Сирії.
При цьому чи не головним питанням, яке зараз активно обговорюють ЗМІ, політики та експерти, є визначення шляхів досягнення навіть не миру, а бодай якоїсь стабілізації ситуації в цій багатостраждальній країні.
Вже очевидно, що сирійський диктатор, «накачавши м’язи» під захистом і за допомоги Москви та користуючись сприятливим для себе станом справ, намагається силовими методами вирішити питання забезпечення контролю над важливими для нього територіями країни.
Саме тому для кращого розуміння сирійської проблеми вкрай важливим є з’ясування основних цілей Росії в регіоні. Отже, чого насправді прагне на сьогодні Москва на Близькому Сході?
Аналіз наявної інформації дає підстави вважати, що Кремль наразі має на меті:
- Зберегти режим Асада в Сирії як гарантію свого впливу та збереження функціонування російських військових баз і опорних пунктів у цій країні.
- Не допустити відновлення постійної присутності США в регіоні, який Вашингтон фактично покинув за президентства Барака Обами.
- Якомога більше ускладнити відносини Туреччини з НАТО, особливо зі США. Підірвати на Заході довіру до Анкари як надійного союзника.
- Зміцнити стратегічний трикутник Росія – Туреччина – Іран, який за задумом має повністю контролювати ситуацію на Близькому та Середньому Сході.
- Отримати доступ до зручних портів та інфраструктури Лівану.
- Збільшити свій політичний вплив у регіоні та гарантувати значні економічні преференції.
Та, попри вихваляння Москви щодо здобутих успіхів, сьогодні можна легко побачити, що війна в Сирії не лише не закінчується, а, навпаки, входить у нову, можливо, більш небезпечну фазу. І поки тривають бойові дії, Росія вочевидь мусить залишатися.
Між тим, як констатує британський The Economist: «Січневі мирні перемовини в Сочі, які організувала Росія, з тріском провалилися. На них не з’явився майже ніхто з представників опозиції, а делегація з Дамаска відкинула заклики ООН і самої РФ до створення нової Конституції».
Туреччина й сирійські курди (а Росія заграє і з першою, і з другими) стали запеклими ворогами. Внаслідок військової операції турецьких збройних сил на півночі Сирії виникла напруга між ними та проурядовими сирійськими підрозділами в районі міста Афріна, де, за даними ЗМІ, внаслідок авіаударів ВПС Туреччини 3 березня було вбито близько 40 бійців проурядових загонів.
Явно негативною для Москви є й ситуація навколо загибелі російських найманців на сході Сирії в нещодавніх сутичках з силами коаліції під проводом США. І хоча інформація щодо дій російської приватної військової компанії, так званої «ПВК Вагнер», носить дещо суперечливий характер, на підставі наявних даних можна зробити висновок, що вона фактично виступає в Сирії як приватна армія осіб, наближених до Кремля.
Отже, сьогодні видається, що Путін, досягши певних пропагандистських і тактичних успіхів та зберігши диктаторський режим Башара Асада, водночас явно переоцінив свої можливості виступати одноосібним арбітром регіону і, мабуть, ще добряче сьорбне традиційно гострого близькосхідного варива.
Які ж уроки могла б винести з цієї ситуації Україна?
Вочевидь, для нас найбільш цікавою є ситуація навколо нещодавньої спроби захоплення асадівцями, іранцями та найманцями-росіянами нафтоносних районів Дайр-ез-Заура. На жаль (для Росії та її союзників по сирійській операції), сьогодні міністром оборони США є Джеймс Меттіс, якого сенатор Джон Маккейн назвав «одним з найкращих військових офіцерів свого покоління» і за якого відповіддю на заяву росіян, що «їхтамнемає», був наказ на повне знищення колони бажаючих отримати нафту з Дайр-ез-Заура.
Проте навряд чи згадана операція союзників Росії була виключно місцевою ініціативою та здійснювалась без відома Кремля. Вочевидь, там сподівалися скористатися вже добре перевіреним у Криму та інших місцях інструментом введення суперника в оману (так звані методи proxy war – війни «за довіреністю»), і начебто випадково захопити Дайр-ез-Заур і потім уже постфактум повідомити про це всьому світу. Не вийшло.
Звідси логічний висновок: усяка так звана гібридність є насамперед вигадкою росіян, підтримуваною тими, хто не готовий до справжнього опору, і насправді вона легко розвіюється, коли є реальна воля зупинити нахабну агресію.
Інший урок: ООН, імовірно, повністю втратила в Сирії свій авторитет, і навіть резолюції Ради Безпеки не є перепоною для антигуманних дій режиму Асада...
