Олег Бєлоколос
експерт Фонду "Майдан закордонних справ"
У відомому кінобойовику «Із Парижа з любов’ю» брутальний американець – агент ЦРУ, роль якого блискуче зіграв Джон Траволта, приїжджає до столиці Франції, де разом з напарником доволі легко розправляється з терористами та їхніми поплічниками. Причому діє він не шляхом тонких аналітичних «розробок» супротивника, а, як зараз часто кажуть, силовими методами, думаючи насамперед про кінцевий результат.
Що ж, багато хто у світі в ці дні не вагаючись порівняв би дії згаданого секретного агента та сьогоднішню американську дипломатію. Однак насправді діє вона зовсім не так прямолінійно, а навпаки, за допомогою вельми хитрих комбінацій, ефективність яких визнають останнім часом і чимало постійних критиків зовнішньої політики США.
Отже, як відомо, 10-11 листопада в Парижі пройшли урочисті заходи з нагоди 100-річчя закінчення Першої світової війни 1914-1918 років. У рамках програми лідери запрошених країн, серед іншого, взяли участь в офіційному обіді в Єлисейському палаці, де, як зазначають ЗМІ, президентам США та РФ вдалося провести коротку бесіду.
Очевидно, світові медіа ще довго коментуватимуть і самі урочистості, і події навколо них. Нам же в Україні слід розуміти, що насправді відбувається сьогодні за лаштунками сучасних американсько-російських відносин.
Не секрет, що цей рік навряд чи можна назвати вдалим з точки зору зменшення напруги у міжнародних відносинах: нервово-паралітичний «дух «Новачка», імовірно, надовго визначатиме характер і зміст відносин між Заходом і путінською Росією.
Водночас цього року значно загострилися й стосунки між Вашингтоном і Пекіном, що змушує Сполучені Штати шукати дипломатичні шляхи послаблення свого китайського опонента. Адже зовсім невипадково державний секретар США Майк Помпео в одному з нещодавніх інтерв'ю зазначив, що Китай є «одним з найбільш довгострокових стратегічних і багатоформатних викликів для Сполучених Штатів Америки».
Аналіз наявної інформації дає підстави вважати, що сьогодні США, як і в 1970-х роках, хотіли б послабити зв’язку євразійських держав. Ось тільки, на відміну від часів президента США Річарда Ніксона, який у 1972 році зробив ставку на комуністичний Китай, наразі Вашингтон вочевидь намагається шляхом одночасного тиску та якихось обіцянок відколоти від Китаю Росію, безумовно, вважаючи її більш слабкою ланкою. Імовірно, саме цю ідею радник президента США з питань національної безпеки Джон Болтон зондував під час перебування в Москві 22 жовтня цього року. Не можна виключити й іншого хитрого дипломатичного ходу Вашингтона у стилі колишнього держсекретаря США Генрі Кіссинджера: кроки у московському напрямку мають спонукати Пекін до більш наполегливого пошуку взаєморозуміння зі Сполученими Штатами.
Однак скидається на те, що РФ не готова полишити Піднебесну й взаємодіяти зі США, які у Кримській Декларації від 25 липня 2018 року підтвердили свою відданість основоположним нормам і принципам міжнародного права та вказали на недостойну поведінку Росії як великої держави, що підриває довіру до неї на світовій арені.
А саме визнання США у якійсь формі «Криму російським», безумовно, є надважливим для сьогоднішнього Кремля. Небажання ж Вашингтона вдаватися до будь-яких оборудок такого масштабу та різноманітні санкції відверто дратують Москву. Зокрема, як невдалу спробу «вбити клин між Росією й Китаєм» можна згадати публічну оцінку, що її дала згаданому візиту Джона Болтона до Москви прес-служба російського зовнішньополітичного відомства.
Також не є секретом, що сьогоднішній неодноразово декларований антизахідний курс Путіна навряд чи допускає якійсь різкі маневри. До того ж і населення, і надійна опора кремлівського режиму – так звані силовики – вже давно й надійно заражені махровим антиамериканізмом, який підживлюють щоденна російська державна пропаганда, мілітаристська вакханалія та все більш зростаючі бюджетні витрати на оборону.
Тому будь-які компроміси зі США будуть однозначно розцінені в Росії як капітуляція перед Заходом, на що цей режим уже ніколи не піде. Видається, що, незважаючи на певне невдоволення агресивною китайською економічною експансією у Середній Азії та інші кроки Пекіна, які вочевидь викликають занепокоєння в Росії, Москва наразі готова «заплющити на це очі» в обмін на політичну підтримку з боку Китаю в умовах протистояння із Заходом. А те, що в РФ наразі дійсно дещо невдоволені КНР, можна легко зрозуміти по нещодавній появі у підконтрольних російських ЗМІ критично-скептичних публікацій щодо Китаю.
При цьому Кремль не був би Кремлем, якби відмовився від тактичних кроків: зрозуміло, що зараз росіянам дуже важливо показати усьому світу, що, попри все, американсько-російський діалог триває.
Між тим, на відміну від часів Річарда Ніксона, який не мав великої опозиції з боку Конгресу стосовно своїх дій у зовнішній політиці, після виборів 6 листопада Дональд Трамп буде змушений більше зважати на настрої палати представників, де законодавці вимагатимуть більше інформації про поточні міжнародні справи.
Отже, хто з чим і з яким настроєм повернеться з осіннього Парижа, ми, ймовірно, дізнаємося вже скоро, можливо, навіть під час зустрічі лідерів країн «Великої двадцятки» в Аргентині, що має пройти наприкінці листопада і в рамках якої вже анонсовано зустріч американського та російського президентів. Хоча все, безсумнівно, залежатиме від того, як сторони проведуть підготовчу роботу з урахуванням усього викладеного вище.
