Які збитки від окупації Криму Росією несе Україна? І хто їх має відшкодовувати?
Андрій Клименко, головний редактор BlackSeaNews, керівник моніторингової групи фонду "Майдан закордонних справ" розповів у ефірі програми "Час грошей" Радіо Hayat про результати моніторингу кримського департаменту фонду, перебіг подій у Криму після окупації, обговорив економічні аспекти, санкційний режим, діяльність підприємств на окупованому півострові всупереч санкціям світу та України, питання збитків та їхнього відшкодування та пов'язані з цими теми.
Радіо «Hayat»: Пане Андрію, розкажіть, будь ласка, про нове видання Майдану закордонних справ під назвою «Сіра зона». У чому полягає його особливість у порівнянні з попереднім випуском бюлетеню про анексію Криму?
Андрій Клименко: Дійсно, ці видання складаються з двох книжок. Це військово-економічний огляд, друга частина — підсумки нашого моніторингу щодо запровадження українських та міжнародних санкцій щодо анексованого Криму.
На мою думку, коли РФ окупувала, а потім незаконно анексувала кримський півострів, то в росіян до середини 2015 року було бурхливе захоплення — намагання запевнити усіх, що в Криму збудують чергову "вітрину" Російської федерації після олімпійського Сочі. Кремлем було зроблено багато публічних заяв, що до півострова будуть спрямовані гігантські інвестиції.
Але вже за рік ці розмови припинилися, а ті розвідники від російських олігархічних структур отримали негласну вказівку їхати до дому. І, таким чином, величезні проекти щодо розвитку анексованої території не реалізувалися і, як свідчить сучасний стан розвитку економіки півострова, вже ніколи не здійсняться. Реалізації планів окупантів заважають санкції США та ЄС.
Щодо оцінки збитків, які зазнала Україна внаслідок анексії півострова, то сьогодні казати про це зарано. Були різні оцінки. Ще у 2014 році я казав, що збитки сягнуть до 1 трильйона доларів, враховуючи усе: вкрадені заповідники, природні ресурси і шельф, шкода українському «Нафтогазу», займані та перепродані санаторії, палаци, державні дачі та інші об’єкти, якщо казати тільки про державну власність України. Знаний у світі макроекономіст Андерс Ослунд нещодавно повідомив, що нижня планка збитків унаслідок анексії Криму РФ сягає 100 млрд доларів.
Насправді ми будемо наближатися до загальної цифри по мірі того, як до міжнародних судів надходитимуть позови від держави України і державних національних компаній. Наразі вони є, і не тільки від держави, а є позови від Ощадбанку, холдингу Коломойського, готується позов від холдингу Ахметова. Суми цих позовних документів наразі не розголошуються, але це — сотні мільярдів доларів США.
Радіо «Hayat»: Чому в 2012 – 2013 рр., поки ми мали дружні стосунки з Російською Федерацією, Керченський міст не був побудований як бізнес-проект, який мав сприяти економічному зростанню Києва і Москви?
Андрій Клименко: У своєму виданні ми детально аналізуємо це питання і мали змогу переконатися, що про будівництво мосту, який би зв’язав Україну з Росією Азовським морем, йшлося у планах вищого керівництва Києва ще починаючи з 2010 року. Були такі плани в адміністрації Леоніда Кучми, Віктора Ющенка і навіть президента-утікача Віктора Януковича.
Але українська влада розуміла військово-стратегічний аспект такого проекту і його наслідки для нашої держави. Тому, підписуючи різноманітні декларації, роблячи гучні промови або імітуючи певний конструкторський рух щодо будівництва Керченського мосту, наші державні діячі чудово розуміли, що це проект не економічний, а військово-стратегічний.
Не тільки вітчизняні науковці, а й закордонні експерти ще 10 років тому вважали, що в будівництві мосту, який з'єднає Керченський і Таманський півострови через острів Тузла і Тузлинську косу, немає економіки. На їхню думку, економічний сенс подібного проекту може бути лише за умови, що гіпотетично цей міст стане транспортною магістраллю, яка з’єднає міста Лондон і Бомбей.
Між іншим, це шлях індійського телеграфу, який проходив через Крим після поразки у кримській війні. Адже є кривизна земної кулі і, відповідно до сучасних географічних знань, це найкоротшій шлях від Лондона до Бомбею чи Калькутти. Якщо б за цим маршрутом був збудований міст, який би дозволив возити вантажі, то це був би найбільш вигідний проект.
Радіо «Hayat»: Як ви вважаєте, коли нарешті Керченський міст буде зведений, чи не виникне в окупантів спокуси перекрити сполучення з материковою Україною?
Андрій Клименко: Ми одразу вважали, що Керченській міст буде збудований, оскільки це особистий проект Володимира Путіна. Тому, Росія скоріше, як то кажуть, «відмовиться від хліба з маслом», але вони його побудують (міст — ред.). Звичайно, про майбутнє мосту казати ще зарано, але вже сьогодні зрозуміло, що він стане інструментом перевезення військової техніки РФ.
Причому я б підкреслив, що із закінченням будівництва мосту в 2019 році, Росія отримає можливість будувати зовсім іншу військову логістику. Створене на півострові угруповання військ можна буде швидко нарощувати, перекидати туди сучасні зразки озброєння, особовий склад.
Радіо «Hayat»: На сьогодні в Криму через санкції розвиток судноплавства, портової інфраструктури практично зупинився, Туреччина не дає змоги суднам з анексованого півострова заходити у свої порти. Що далі буде з портовими комплексами та чи буде збитковим цей сегмент економіки Криму в найближчому майбутньому?
Андрій Клименко: З 2014 року РФ не робила з портовою інфраструктурою Криму практично нічого. Єдиним об’єктом уваги окупантів став Керченський порт, який дуже сильно збільшив товарообіг. У Керчі активно будували нові причали, реконструювали старі, а також облаштовували шляхи до портів, прокладали залізничні колії.
В решті портів Криму нічого подібного не відбувалося. Порт у Євпаторії не працює майже 2 роки, порт Ялта майже з 2014 року, Феодосійський порт майже зупинився, севастопольська портова інфраструктура працює на 20% власних потужностей, які були у Севастополя до окупації півострова.
Слід відзначити, що через порти Севастополя, Керчі та Феодосії проходить значний зерновий експорт, який спрямовується до Сирії, Лівану, Єгипту та Північного Кіпру. Перелік країн, як на мене, досить символічний. Адже саме сюди можна поставляти зерно, не маючи визнаних світовим співтовариством документів з печатками країни-походження продуктів, та не боячись застосування санкцій з боку США та країн ЄС. Але насправді, в умовах глобалізації, такий підхід є шляхом до самоізоляції, торгівельних обмежень і руйнації економіки.
