Мінський глухий кут три роки потому

Міністр закордонних справ Франції Жан-Марк Ейро, міністр закордонних справ України Павло Клімкін і міністр закордонних справ Німеччини Франк-Вальтер Штайнмайєр після своєї прес-конференції у Києві 14 вересня 2016 року. Візит Штайнмайєра та Ейро в Україну – ще одна спроба врегулювати один з найкривавіших конфліктів у Європі і забезпечити контроль над виконанням Мінських угод, прийнятих у білоруській столиці два роки до того.

Обидва документи підписані внаслідок важких воєнних поразок під Іловайськом і Дебальцевим, завданих регулярними збройними формуваннями Росії. Ці угоди передбачають припинення вогню та інші заходи у сфері безпеки, а також пункти політичного «врегулювання».

У своїй нещодавній заяві, МЗС Німеччини заявило, що «завдяки Мінським угодам вдалося стримати конфлікт на Сході України і запобігти масштабній пожежі у регіоні», а також закликав «усі сторони продемонструвати політичну волю для реалізації Мінських угод». Державний департамент США був більш ніж чітким при визначенні «сторін», винних у продовженні «конфлікту»: «Росія продовжує ігнорувати свої зобов'язання», «заперечує свою безпосередню участь» у конфлікті в Україні, що вже забрав більш ніж 10 тисяч життів, у тому числі 2,5 тисячі – мирного населення.

За час «дії» Мінських угод загинуло більше 820 осіб. Лише за «ювілейну» добу на Донбасі сталося більше 200 вибухів. За даними Моніторингової місії ОБСЄ минулого року було зафіксовано 401 336 порушень режиму припинення вогню, 4 065 випадків розміщення зброї з порушенням лінії відведення, а також 2 422 випадків перешкоджання виконанню мандату Місії. Попри повернення в Україну під новий рік 74 заручників, у Росії і на окупованих нею територіях незаконно утримують ще більше 60 громадян України.

У чому ж криються причини продовження конфлікту і невиконання Мінських угод?

Перш за все, однією з ключових проблем Мінських домовленостей є те, що їхній зміст зовсім не відповідає суті конфлікту. Складається хибне враження про громадянську війну в Україні і, відповідно, можливість її припинення у випадку виконання політичної складової – зміни Конституції і законодавства України. В реальності, відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН №2214 (XXIX) від 1974 року, починаючи з 20 лютого 2014 року Росія чинить щодо України агресію. Війна на Сході України є нічим іншим як розширенням агресії після майже безкровної окупації та анексії Криму (визнаної лише 11 державами ООН зі 169). Відсутність зв'язку у Мінських угодах між «кримським» і «донбаським» епізодами війни в Україні є ще однією підставою вважати, що кінець війни і збройної агресії Росії проти України не настане навіть у разі виконання Мінських угод.

Попри численні документальні підтвердження підготовки і участі Росії у бойових діях на Донбасі і факт присутності регулярних і нерегулярних збройних формувань, численного російського озброєння і техніки, Москва категорично заперечує свою участь як сторони конфлікту. Кремль не припиняє спроб нав'язати нарратив громадянської війни і, відповідно, необхідність прямих переговорів між Києвом і псевдореспубліками. Російське трактування Мінських угод передбачає суттєве обмеження суверенітету України в питаннях зовнішньої політики (інтеграція у ЄС) і політики безпеки (вступ до НАТО) через внесення змін у Конституцію, а також вплетіння у політичну і правову матерію України підконтрольного Росії анклаву, покликаного перманентно дестабілізовувати ситуацію в країні. Чи варто згадувати, що питання Криму у Кремлі вважають закритим? Точніше, відмова Києва від претензій на півострів розглядається як компроміс у питанні припинення війни.

Раптова ініціатива Володимира Путіна щодо можливості введення на Донбас миротворчого контингенту ООН не повинна нікого вводити в оману. Її мета – зовсім не припинення війни, а навпаки – її продовження іншим способом. З низки причин Росія не може собі дозволити відкрито визнати своє вторгнення в Україну. При цьому провалилася спроба Москви нав'язати паралельне виконання Мінських домовленостей, коли Україна обмежила б свій суверенітет і включила б до свого складу чужорідне тіло псевдореспублік, сподіваючись на примарні перспективи деокупації окремих районів Донецької і Луганської областей і малоймовірне повернення контролю над державним кордоном з Росією.

«Миротворча» ініціатива покликана вирішити низку завдань Кремля. По-перше, враховуючи постійне крісло у РБ ООН, Росія, закріпивши за собою статус «посередника», суттєвим чином впливатиме як на мандат можливої миротворчої місії, її склад і безпосереднє функціонування, так і на акумулювання тиску на Київ у питанні подальших політичних поступок без перспектив вирішення проблеми. Точніше з перспективою створення «замороженого конфлікту» за давно перевіреними лекалами Придністров'я, Південної Осетії і Абхазії, а також Нагірного Карабаху. Саме на це спрямований запропонований Москвою варіант, який, серед усього іншого, передбачає охоронну функцію «блакитними шоломами» спостерігачів ОБСЄ і лише на лінії розмежування, а не на усій окупованій території, включно з державним кордоном.

По-друге, навіть сам початок «миротворчого» процесу послужить потужним фактором розмивання режиму Західних, перш за все – ЄСівських, санкцій – фактично, єдиного інструменту примусу Росії до припинення агресії.

По-третє, тимчасове зняття гостроти донбаської проблеми прибере з порядку денного питання деокупації Криму. При цьому, «непотопний авіаносець» – надпотужна військова база РФ на півострові несе воєнну загрозу не лише для самої України і держав чорноморського регіону, але й для інтересів ЄС і НАТО у Середземному морі.

Підбиваючи підсумок, можна стверджувати, що ані Мінські домовленості, ані миротворчий контингент не здатні принести мир в Україну, оскільки вони не відображують суті конфлікту і є лише інструментами досягнення агресором своїх цілей по відношенню до всієї України. Більше того, конфлікт використовується Росією для внесення розбрату у ЄС, а також підриву Трансатлантичної єдності. Війна може припинитися у випадку вичерпання агресором ресурсів на її продовження, зміни умов, за яких або не буде сенсу її продовжувати, або ціна досягнення цілей агресії буде надто високою. Першій умові сприяє збереження і посилення режиму санкцій, другій і третій – посилення обороноздатності України, її прискорена інтеграція у західні економічні інститути і структури безпеки. Сенс війни з Україною пропаде не стільки через її входження під парасольку Північноатлантичного Альянсу або отримання статусу союзника США, скільки у результаті зникнення самого приводу – можливості повернути Україну у сферу свого впливу і контролю. Кремлівська еліта мислить категоріями гри з нульовою сумою, саме тому провальне рішення Бухарестського саміту НАТО було розцінено як зелене світло для агресії проти Грузії у 2008 р. і України у 2014 р.

Так що безкінечне повторення мантри про «безальтернативність Мінських угод», втягнення у миротворчу безнадію, нескінченні дискусії про зміну переговорних форматів по суті позбавлені будь-якого сенсу.