Якщо Україна й надалі буде притримуватися ідей "Мінська", то не зможе припинити війну і повернути свої території.
Олександр Хара
дипломат, експерт фонду "Майдан закордонних справ"
спеціально для "Главред"
Вперше в Україні високопоставлені особи завели мову про "смерть" Мінських угод. До цього всі повторювали "мантру" президента про безальтернативність "Мінська" і необхідність мирного врегулювання конфлікту на Донбасі. Але, оскільки день за днем з'являються зведення про загиблих і поранених на Донбасі, а російське групування військ на території Донецької і Луганської областей не зменшується, ні про яке "мирне врегулювання конфлікту" говорити не виходить.
Так що, говорячи про бездіяльність Минських угод, Арсен Аваков і Антон Геращенко по суті лише констатували те, що й так давно обговорюється у товаристві експертів.
По-перше, мінські "папірці", які назикають "угодами", у дійсності є нікчемними документами. Вони не мають юридичної сили, і мали називатися "домовленостями".
Закон України про міжнародні договори передбачає певну компетенцію органів і посадових осіб, які підписують їх, а також процедуру укладення міжурядових і міждержавних угод. І жоден з пунктів закону не був виконаний, коли підписували ці "папери". Також, з точки зору Віденської конвенції про міжнародні договори, сказане у цих "паперах" не є міжнародним зобов'язанням України.
По-друге, мінські угоди не можуть привести до миру, оскільки не відображають реалій сьогоденного російсько-українського конфлікту. Вони написані таким чином, що закріплюють хибне уявлення про "громадянську" війну в Україні і лише певну роль Росії у цьому конфлікті.
Підсовуючи Україні маріонеток "ЛНР" і "ДНР", Кремль намагається змусити Київ почати переговори з бойовиками і таким чином уникнути відповідальності за збройну агресію.
Те, що Україна з самого початку не називала конфлікт збройною агресією РФ, стало мало не найбільшим проколом української дипломатії у європейському і американському напрямках.
Одним з виходів з ситуації, що склалася, може стати ухвалення Закону "Про реінтеграцію Донбасу". Документ, який наразі "гуляє" Верховною Радою, має визначити Росію як агресора, визнати території тимчасово окупованими Російською Федерацією, тому вся відповідальність за підтримання порядку, безпеки, соціальні гарантії покладається на країну-агресора. Як це було у випадку з Кримом, стосовно якого у нас є такий закон.
Другим важливим кроком стало б "витягування" Росії у безпосередні переговори між Україною і Росією про умови припинення збройної агресії, відновлення територіальної цілісності України, повернення Луганська, Донецька і Криму. Адже на рівні риторики президент весь час говорить про те, що йде війна, але юридично не квапиться це закріплювати.
Третє – Україні важливо пов'язати питання Криму і Донбасу. Захід згадує Крим як окрему історію, відзначаючи, що угоди стосуються лише Донбасу. І це слабина "Мінська".
Крим і Донбас повинні розглядатися як єдине ціле, адже війна почалася з блокування українських військових частин у Криму, і лише потім поширилася на Донбас. Неможливо визначити точну дату агресії Росії проти Донбасу, якщо винести за рамки Крим. І це має закріпити той самий закон про реінтеграцію.
Пов'язуючи питання Криму і Донбасу, Україна могла б нав'язати бачення світовому співтовариству, що не лише ці території варто розглядати як точки, по яких потрібно тиснути на Росію, але й Придністров'я, і Південну Осетію, і Абхазію. Адже усі ці конфлікти — штучні і створені Росією, і на всіх територіях присутні окупаційні війська. Таким чином, Україна могла би допомогти і молдаванам, і грузинам.
Захід вперто тримається за Мінські угоди, побоюючись, що без них Росію буде складно якимось чином прив'язати до цієї історії. Але ми повинні переконати партнерів у протилежному. Адже, якщо України й надалі буде покладатися на Мінські "папірці", то так і не зможе припинити війну і повернути собі свої території.
