На наступному, ювілейному саміті НАТО, який відбудеться у 2019 році, Україні не варто розраховувати на прогрес у просуванні до членства в Альянсі.
Заявив експерт фонду "Майдан закордонних справ" Олександр Поліщук у своїй аналітиці для Цензор.Нет.
Останній саміт НАТО у Брюсселі не приніс Україні ані приєднання до Плану дій щодо членства, ані навіть менш значущої Програми посилених можливостей, у якій Грузія бере участь з 2014 року. Попри очікування Банкової, Альянс не дав Україні "авансу" і вкотре наголосив на необхідності реформ. Такий провал змушує офіційний Київ шукати більш ефективні інструменти взаємодії з НАТО. Та, схоже, бюрократичний апарат, що відповідає за цей напрям інтеграції, здатний лише ходити по колу й наступати на ті ж самі граблі.
Наприкінці липня уряд відрапортував про схвалення проекту указу президента України "Про річні національні програми під егідою Комісії Україна – НАТО". Цим документом затверджується положення про розроблення річних національних програм (РНП) та оцінювання результатів їхньої реалізації. Як свідчить досвід членів НАТО, котрі нещодавно приєдналися до Альянсу, саме річні програми можуть стати ефективним інструментом втілення реформ, на яких наполягають партнери. Члени Альянсу хочуть бачити в Україні прогрес, зокрема у боротьбі з корупцією та сприянні інклюзивності виборчого процесу. Та поспішно підготовлене положення (попередня редакція документа була затверджена менш ніж два роки тому) навряд чи наблизить нас до цієї мети. Запропоновані в ньому "нові підходи" до формування річних національних програм радше асоціюються зі старим анекдотом про переставляння ліжок у борделі, що має підвищити ефективність його роботи.
Так, у документі, направленому на підпис президенту, невиправдано ускладнюються процедури розроблення та звітування за виконання РНП. При цьому автори чомусь розділяють реформи на ті, які проводяться для НАТО, і на внутрішньодержавні, що є очевидною нісенітницею.
Збільшується кількість державних інституцій низового рівня, які залучаються до розробки та контролю за виконанням річних програм. Але відповідального за підготовку й реалізацію заходів РНП не знайдеш. Урядовий офіс координації європейської та євроатлантичної інтеграції секретаріату Кабміну лише координує розроблення РНП. У свою чергу Міжвідомча робоча група з розробки річних національних програм забезпечує виключно формування та попереднє узгодження проекту РНП. Чітке завдання цієї групи нічим не визначене. Урядовий офіс за методикою "копіпейст" узагальнює пропозиції до РНП, що надходять від органів виконавчої влади. А далі проект ще сирого документа передбачається передавати для попереднього розгляду до Міжнародного секретаріату НАТО, хоча у штаб-квартирі Альянсу очікують отримати від України повністю готовий документ. Очевидно, таким чином розробники хочуть перестрахуватися від критики остаточного тексту з боку Альянсу. Закінчується епопея з проектом нової РНП тим, що Урядовий офіс передає його до Міністерства закордонних справ, яке доопрацьовує документ, проводить міжвідомче погодження та вносить проект РНП (увага!) на розгляд Кабінету Міністрів України (при якому працює Урядовий офіс!). Така складна схема розробки цього документа є спробою заплутати процес на оперативному рівні управління та розмити відповідальність за кінцевий результат.
Якби в Кабміні дбали про якість РНП і справді хотіли б уникнути зауважень до документа від союзників, то до роботи над програмою слід було б залучити Представництво НАТО в Україні, про яке у положенні навіть не згадується. Поза процесом розробки та виконання РНП залишилися також усі національні координатори з галузевих питань співробітництва з НАТО зі складу Комісії з питань координації євроатлантичної інтеграції.
Оскільки РНП орієнтована на реформи, участь у їхній розробці мала би брати Національна рада реформ – спеціальний консультативно-дорадчий орган при президентові України, який допомагає виробити єдину політику змін у державі. Також до процесу варто включити й Верховну Раду. Проекти щорічних РНП мали б розглядати щонайменше чотири парламентських комітети – з питань європейської інтеграції, національної безпеки і оборони, законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, запобігання і протидії корупції. Дивно, але органи стратегічного рівня управління державою залишаються поза процесом євроатлантичної інтеграції. Зрештою, це є зайвим свідченням байдужого ставлення влади до стратегічних питань безпеки України.
За такого підходу можна цілком упевнено стверджувати, що на наступному, ювілейному саміті НАТО, який відбудеться у 2019 році, Україні не варто розраховувати на прогрес у просуванні до членства в Альянсі. Зайвим підтвердженням цього є проект національної програми України на наступний рік, який наразі опрацьовується в органах виконавчої влади. Він містить ті самі помилки та недоліки, які були характерними для попередніх програм.
Замість того щоб плодити "мертві" документи, розробникам щорічних РНП варто вивчити "Дослідження з питань розширення НАТО", яке Альянс оприлюднив у 1995 році. Викладені у ньому рекомендації та вимоги до країн-аспірантів і досі актуальні.
Зокрема, з дослідження стає зрозумілим, як, розвиваючи оборонні спроможності України, паралельно забезпечити національний внесок до розвитку відповідних спроможностей НАТО. Наприклад, Україна могла б внести до РНП-2019 заходи, які сприятимуть підвищенню військової мобільності Альянсу. Йдеться про зміни до національного законодавства, які дозволяли б підрозділам НАТО скоротити час на перетин державного кордону України, завчасно одержати дозвіл на пересування по суші, повітрю та морю. Це давало б можливість швидко отримувати підкріплення у разі ескалації конфлікту на сході нашої держави. Для цього слід передбачити створення до кінця 2019 року єдиного національного контактного пункту, включивши його до мережі НАТО. Крім того, ми могли б розробити та запропонувати Альянсу головні й альтернативні маршрути доставки військовим транспортом вантажів у його інтересах по території України.
Лише такі конкретні і взаємовигідні кроки допоможуть Україні досягнути мети євроатлантичної інтеграції.
Фото: DW
