Політична криза в Італії має економічне підґрунтя

Світ за тиждень Спільний проект з політичною партією «Українське об’єднання патріотів – УКРОП»

Олексій Куроп'ятник

експерт фонду «Майдан закордонних справ»


Минулого тижня Італію вразила потужна політична криза, яка загрожувала не лише національній фінансовій стабільності, а й усій єврозоні. Нова коаліція популістів, які прийшли до влади в результаті березневих парламентських виборів, три місяці намагалася сформувати уряд, у якому ключовою посадою є міністр фінансів. 23 травня коаліція доручила Джузеппе Конті, політично недосвідченому, але вправному колишньому економісту МВФ, сформувати компромісний уряд. Унаслідок домовленостей на посаду міністра фінансів було рекомендовано Паоло Савону, колишнього міністра промислової політики Італії, давнього критика Маастрихтської угоди, економічної політики ФРН та євро як єдиної валюти. У разі ухвалення нового складу уряду це міг бути сигнал про готовність країни стати на шлях виходу з єврозони. Єврокомісія негайно висловила занепокоєння таким призначенням.

Італійські президенти вкрай рідко використовують право вето при ухваленні законів або формуванні уряду, крім випадків, коли йдеться про фіскально безвідповідальні пропозиції або такі, які ведуть до відкритого конфлікту з Євросоюзом. 27 травня стався саме такий випадок. Президент країни Серджо Матарелла ветував склад уряду і висунув вимогу замінити кандидатуру Савони. Судячи з усього, це була свідома авантюра лідерів несистемних партій, розрахована на вето президента, без шансів ухвалення в Сенаті, де недисциплінована коаліція має мінімальну більшість.

Тут можна було б поставити крапку, інцидент вичерпано. Але несистемні італійські політики повелися «несистемно». Замість заміни однієї кандидатури та завершення формування уряду вони вчинили демарш, пригрозивши президенту імпічментом, а Джузеппе Конті подав у відставку. Тому президент доручив іншому політику сформувати технократичний уряд до проведення дострокових виборів. Однак зовнішні інвестори запанікували й почали швидко продавати акції проблемних італійський банків та державні боргові зобов’язання зі значним дисконтом, відсоткові ставки на їхнє обслуговування стрімко зросли – з 1,8% до 3%, фінансова стабільність країни похитнулася. Національний фондовий ринок, який з літа 2017 року перебуває у стадії невпинного падіння, обвалився ще на 3%, втративши 13 пунктів.

Коаліція швидко отямилася. Вже 31 травня, після вибачень за погрозу імпічментом, президент дозволив внутрішньо конфліктній коаліції другу спробу, яка рятує її від розвалу, а країну – від дострокових виборів уже в серпні-вересні ц. р., у період відпусток, коли результат є слабко прогнозованим. Пошук виходу виявися складним, оскільки лідер «Ліги» навідріз відмовився виводити зі складу уряду Савону. Компроміс був знайдений у тому, що Савону номінували на іншу посаду. 1 червня уряд на чолі з економістом Джузеппе Конті, відставку якого відкликали, був нарешті приведений до присяги.

Чому все це безглуздя відбувається в країні з давніми традиціями демократії? Тижнева політична криза підняла на поверхню невирішені причини фінансової кризи 2008-2012 років. Традиційні політичні партії виявилися не тільки неспроможними розробити ефективну політику виходу з економічної скрути – такого розуміння у них не виникло навіть на теоретичному рівні. Натомість вони втратили підтримку виборців і програли несистемним політичним силам – популістському лівому «Руху п’яти зірок» та ультраправій «Лізі» (колишня «Ліга Півночі»), які представляють промислово розвинені регіони країни. Ці політичні сили спробували запропонувати альтернативні підходи до вирішення фундаментальних проблем, але вони є настільки антагоністичними за багатьма пунктами своїх програм, що для пошуку спільної позиції створили «комітет порозуміння».

Схоже на те, що традиційні партії не придумали нічого кращого для свого реваншу у фінансово вразливій країні, як штовхнути політично несхожі та недосвідчені сили на формування правлячої коаліції. Вона почала з того, що впродовж трьох місяців виявилася неспроможною сформувати уряд та загострила політичну кризу на тлі базових проблем Італії, таких як скорочення розмірів економіки (на 10% з 2007 року), неадекватна банківська система, непомірні програми соціальної допомоги, негнучкий ринок праці, корупція тощо.

Економіка Італії стає все більш розбалансованою: на зовнішніх ринках прибуток отримують лише виробники товарів розкоші та сучасного виробництва. Такі сектори, як автобудування, побутова техніка, дешеві тканини та одяг, втратили здатність конкурувати. Показовим став спад виробництва побутової техніки: ще в 2007 році Італія була одним з лідерів у цьому секторі, виготовляючи 24 млн одиниць. У 2012-му виробництво впало до 13 млн одиниць і продовжує скорочуватися, випуск пральних, посудомийних машин, холодильників і плит знизився на 52%, 59%, 55% та 75% відповідно. Італія перенесла потужності в країни з дешевою робочою силою, але це призвело до зростання безробіття та поширення розбіжностей у рівні розвитку між промисловою північчю та аграрним півднем.

Скорочення споживання та інвестування завдало економіці значної шкоди: зруйновано 15% промислового потенціалу. Малі підприємства, які раніше були основою економічного процвітання, наразі закриваються через низький рівень продажів, скорочення рівня доходності та брак фінансування.

Загальний борг реальної економіки (уряду, домогосподарств та бізнесу) сягнув 259% ВВП та з 2007 року збільшився на 55%. Це без урахування реальних зобов’язань щодо недофінансованого пенсійного фонду та витрат на охорону здоров’я. Останнє зростання витрат на обслуговування державного боргу Італії нівелює заощадження громадян та шкодить компаніям. На піку кризи 2011-2012 рр. ставка боргів сягала 7% та загрожувала уряду фіскальною кризою.

Існують і структурні проблеми. За даними Світового банку, Італія посідає 65-те місце зі 189 за рівнем простоти ведення бізнесу, інфраструктура потребує негайного оновлення, енергетичні витрати зависокі. Країна витрачає на освіту менше 5% від ВВП (порівняно з 6,3% в середньому у найбільш економічно розвинених країн ОЕСР). Вищу освіту має 21% молоді у віці 24-34 роки, порівняно з 39% в середньому у країнах ОЕСР. Загальний рівень безробіття сягнув 12-13%, серед молоді – 40%.

Окрему проблему становить банківська система, послаблена проблемними кредитами на суму 150-200 млрд євро, на яку негативно впливає скорочення обсягу економіки. У цих умовах Європейський центробанк нещодавно почав скорочувати програму викупу боргових зобов’язань країн-членів з 60 млрд євро щомісячно до 40 млрд євро. Це сталося тому, що, на відміну від США та Британії, банківська система Італії не виявила готовності позбутися проблемних активів, не підтримала слабкі малі банки за рахунок більш стійких. Унаслідок цього брак доступних кредитних ресурсів та деформація промислової структури країни гальмує будь-які надії на економічне зростання. Крім того, банки Італії в останні роки погано управлялися, їхні звіти фальшувалися внаслідок «токсичних» активів, спричинених корумпованим кредитуванням. Це ставало причиною періодичних гучних скандалів: у квітні 2017 року уряд навіть був змушений створити окремий фонд «Атлант» із бюджетом 5,57 млрд дол. для порятунку найслабших банків шляхом викупу їхніх «токсичних» активів. Обсяг таких активів (на вересень 2017 року) сягав 349 млрд євро, більшість з яких (267 млрд євро) тримають провідні банки, які працюють під наглядом Європейського центробанку. Торік фонд уже врятував найстаріший банк Monte dei Paschi di Siena, але проблеми сектору так і не вирішив, оскільки більшість таких запозичень є урядовими, а отже, політично мотивованими (20% позик уряду розмішено в національній банківській системі).

Корупція в Італії підвищує витрати виробництва та економічні втрати до 60 млрд євро щороку (4% від ВВП). Вважається, що уряд щорічно недостягує податків на суму 160 млрд євро – третій найвищий показник у Західній Європі.

Тож є підстави стверджувати, що правлячий клас країни, на відміну від англосаксів і німців, не бажає проводити структурні реформи, обмежується «маленькими кроками». Спроби попереднього уряду Ренці в 2016 році реформувати державу успіху не мали й завершилися його відставкою.

Членство Італії в єврозоні постало на порядку денному також невипадково. Правила ЄС та єврозони суттєво звужують інструменти суверенного уряду ефективно впливати на економіку та банківську систему. Не дивно, що економічні проблеми Італії виникли і стали фундаментальними з упровадженням євро в 1999-му та загострились на тлі імміграційної кризи 2015 року. Більшість країн мають борги, але вони випускають боргові зобов’язання у власній валюті, але не в єврозоні. Хоча обсяг боргових зобов’язань Італії дорівнює показнику США (також майже 100%), ставки на їхнє обслуговування на 2-10 років є різними. Причина зростання ставки для Італії криється не в можливій інфляції, а в тому, що ця країна не може проводити емісію своїх грошей і, відповідно, швидко рухається до суверенного дефолту, коли припинить обслуговувати суверенний борг.

Вірогідний дефолт Італії – третьої економіки Євросоюзу, яка в 10 разів більша за грецьку, становить у рази більшу небезпеку єдності єврозони та Євросоюзу як економічного блоку. Проблема загострилася на тлі розбіжностей підходів нової коаліції «несистемників» та Євросоюзу до низки питань. Найбільш суперечливою стала вимога популістів змінити внутрішню політику ЄС, яка має поєднати зростання витрат на соціальні програми та дострокову пенсію, що обіцяв виборцям «Рух п’яти зірок», зі скороченням податків, за яке виступає «Ліга». Їхня реалізація призведе до втрати 170 млрд євро, або 10% ВВП Італії, і може спровокувати найгірший сценарій подальшого розвитку Євросоюзу – виникання боргової кризи, подібної до грецької, але значно більшого масштабу.

Чого можна очікувати? Здатність коаліції піти на такий радикальний крок, як вихід з єврозони, залишається під сумнівом. Принаймні «Рух п’яти зірок» та «Ліга» не закликали під час виборів до референдуму щодо подальшого членства Італії в єврозоні, оскільки більшість італійців не підтримують такий сценарій. Актуальність питання зросла в останній тиждень травня. Правда полягає в тому, що Італія не здатна самостійно впоратися зі своїми фінансовими проблемами. Єдиним її надійним позичальником залишається Євросоюз. Проте у разі суверенного дефолту у Брюсселя разом з МВФ не вистачить грошей на рефінансування банківської системи. Тож «бити горщики» з Брюсселем за даних умов є нерозважливим кроком.

Експерти
Андрій Клименко

Андрій Клименко

Голова спостережної ради Фонду, експерт з питань Криму, головний редактор сайту http://www.blackseanews.net/ Публікації
Богдан Яременко

Богдан Яременко

Засновник Фонду, експерт з питань зовнішньої та безпекової політики Публікації
Олег Бєлоколос

Олег Бєлоколос

Голова правління, експерт з питань зовнішньої та безпекової політики Публікації
Олександр Хара

Олександр Хара

Експерт з питань зовнішньої та безпекової політики, заступник голови правління БО «Інститут стратегічних чорноморських досліджень» Публікації
Олексій Куроп’ятник

Олексій Куроп’ятник

Експерт з питань зовнішньої та безпекової політики Публікації
Ольга Корбут

Ольга Корбут

Фахівець-аналітик з питань тимчасово окупованих територій Публікації
Тетяна Гучакова

Тетяна Гучакова

Експерт з питань тимчасово окупованих територій Публікації
Юрій Смєлянський

Юрій Смєлянський

Економічний експерт, експерт з питань тимчасово окупованих територій, голова правління БО «Інститут чорноморських стратегічних досліджень» Публікації