Олександр Хара
дипломат, експерт фонду "Майдан закордонних справ"
Цьогоріч Польща відзначала 99-ту річницю своєї незалежності. Безумовно, важливе свято для нації, що тривалий час перебувала під російською та радянською окупацією, а зараз, відчувши свою зростаючу міць, шукає кращого місця під європейським сонцем. Втім, нинішній політичний курс значно відрізняється від того, що за чверть століття ствердив динамічну Польщу в європейській спільноті, заснованій на ліберально-демократичних цінностях.
60-тисячний марш вулицями столиці – вражаюче видовище, проте західних лібералів приголомшила не кількість, а деякі сенси. Заголовки та тексти провідних європейських та американських газет з повідомленнями на тему варшавського маршу у кращому разі містили визначення «націоналістичні» та «ультраправі» сили, дехто навіть назвав їх «фашистськими». Дійсно, окремі організації-учасники мають свої скелети, приховані в історії Польщі передвоєнних часів та періоду Другої світової війни. Але, по-перше, навряд чи буде об’єктивним записувати всю процесію до їхніх лав. По-друге, гасла маніфестантів можна назвати радикальними, християнсько-фундаменталістськими та подекуди расистськими, але навряд чи фашистськими.
Узагалі, перебування при владі партії правого ухилу «Право і справедливість» та ріст націоналістичних і радикальних настроїв слід розглядати у більш широкому контексті, як європейському, так і північноамериканському.
Націоналізм як історичне явище з’явився із розкроюванням на нові державні утворення монархічної, подекуди абсолютистської Європи передовою силою – буржуазією, озброєною ідеями, що влада походить не від Бога, а від об’єднання вільних громадян – нації. Зробивши свою справу націєтворення та формування національних держав наприкінці ХVIII – у XIX столітті, він був придушений ідеологіями комунізму та фашизму. Повоєнний глобальний порядок Вільного світу будувався на ліберально-демократичних засадах, а Радянський Союз жорстко викорінював прояви «буржуазного націоналізму» на своїх теренах. Із падінням Імперії зла не сталося «кінця історії», тобто пришестя ери ліберальної демократії (а радше розвиток у ліберальній парадигмі) відбувалося за інерцією (хоча окремі її елементи, зокрема права сексуальних та інших меншин, гендерна рівність тощо – впроваджувалися доволі динамічно), а її антиподи почали формуватися в потужну силу. Шанс проявити себе настав завдяки фінансово-економічній кризі, яка виявила вади системи, що дедалі більше слугувала небагатьом за рахунок усіх інших. До цього додався тероризм і війни на Близькому Сході, що стали результатом заповнення вакууму влади радикальними ісламськими течіями. Метастази цієї хвороби не припиняються з 11 вересня 2001 року, коли від терактів впали нью-йоркські вежі-«близнюки». Відтепер націоналістичні рухи вважають своїми ворогами не лише «ближніх інших» (як от мексиканців у США) – панівні чужорідні групи, що заважають утвердженню незалежної національної держави, – а й представників інших релігійних та етнічних груп. Хвилі біженців, що заполонили деякі європейські країни, спричинили ціннісну кризу, яку ЄС досі остаточно не подолав. Так, згідно з опитуванням американської соціологічної агенції PEW Research, 55% поляків не хотіли б бачити мусульманина членом своєї родини, 43% – сусідом, а 41% – взагалі громадянином Республіки Польща. Саме тому з 2015 року Варшава опирається загальноєвропейській політиці, що визначає квоти на прийняття біженців.
Отже, забуті біди, що їх приніс націоналізм. Відчувається фрустрація з просуванням свобод, які релігійна свідомість вважає неприйнятними. 64% поляків вважають католицизм важливою частиною власної ідентичності, тож не дивно, що 48% сприймають гомосексуалізм як неправильне явище (втім, у цьому серед католицьких центральноєвропейських країн їх випереджає Литва із 72% незгодних). Крім того, 55% мешканців Польщі вважають свою культуру вищою за інші.
Економічні проблеми підштовхують до думки, що демократія, можливо, не найкраща форма правління. 55% поляків незадоволені економічною ситуацією, тоді як 41% вона влаштовує. Хоча частка громадян, готових жити в недемократичних умовах, становить лише 12%, а тих, хто згоден з існуванням у винятково представницькій системі координат – 31%, занепокоєння викликають 46% тих, хто готовий жити в умовах певного обмеження демократії. При цьому поляки не мають великого бажання терпіти владу військових (згодних із таким станом справ лише 9%) та рухатись у майбутнє під проводом сильного лідера (15%), втім, вони віддали б перевагу владі експертів (50%).
Поширена думка, що національні, а особливо наднаціональні еліти (всемогутній Брюссель) діють не в інтересах суспільств, які вони мали б представляти. Зауваження з боку ЄС щодо проблем із демократією та свободою слова у Польщі сприймають критично, понад половина населення відчуває, що країна перебуває у стані протистояння з Заходом. Більш спокійно у Варшаві сприймали б настанови Вашингтона, але ж, по-перше, прихід Трампа до Білого дому й посилив своїм прикладом націоналістичний ухил, а по-друге, США за нинішнього керівництва відмовилися від м’якої сили лідерства – потуги, яка продовжувала б утримувати вкупі такі різні європейські країни, схильні до національного егоїзму, надзвичайно шкідливого для всього континенту.
Таким чином, посилення націоналістичних та ультраправих настроїв у Польщі лише віддзеркалює процеси по всій Європі. Ними вправно користуються не лише ідеологічні сили, а й популісти. Тим більше напередодні місцевих виборів.
Україна дещо вибивається із загального тренду, адже наш сучасний націоналістичний рух став природною реакцією на збройну агресію Росії. В цілому населення й раде було б «розбавити» владу збанкрутілої політичної еліти критикованими більшістю європейців структурами ЄС. І ось у процесі відбиття агресії, хаотичних спроб суспільства консолідуватися, очистити свою історію від нав’язаних і спотворених рамок та інтерпретацій ми зіштовхуємося з польським націоналізмом, що має інший вектор та історичне завдання. Асиметрія очевидна, у поляків є консолідоване бачення своєї історії, яку вони намагаються нав’язати й нам, тим, хто такого бачення всередині держави ще не має. Навряд чи суперечки навколо історичних питань вирішать цю проблему. Очевидно, що доцільнішим є зміщення фокусу з історії на сучасність – спільного ворога, а ще більше на майбутнє, де Українська та Польська держави мають більше спільного, ніж того, що роз’єднує. Спалах націоналізму в Європі та відцентрові тенденції хоч і є поширеним явищем, але точно не таким, що поглине континент на тривалий час. Втім, Україні слід рахуватися з небезпеками, які вони несуть із сусідніх країн, особливо вкрай важливої для нас Польщі.
Матеріал підготовано в рамках спільних інформаційних проектів партії «Українське об’єднання патріотів – УКРОП» та фонду «Майдан закордонних справ».
