Олег Бєлоколос
дипломат, експерт фонду "Майдан закордонних справ"
Події навколо нещодавнього референдуму про незалежність Каталонії вкотре спонукають подивитись на те, як інші країни свого часу вирішували подібні проблеми, а головне – у якому випадку дії центральної влади наближалися до найбільш оптимальних і виважених. Зокрема, цікавим є досвід Канади, яка вже двічі у своїй історії стикалася з проблемою сепаратизму.
Як відомо, після смерті в 1959 році авторитарного прем’єра Дюплессі, який «залізною рукою» правив канадським Квебеком упродовж 18 років, у провінції розпочалася так звана м’яка революція, що знайшла підтримку серед широких верств населення та полягала у лібералізації всіх сторін суспільного життя, включаючи економіку, освіту й культуру. Разом з цим, швидкі суспільні зміни стали детонатором появи провінційного сепаратистського руху. Користуючись значним невдоволенням франкомовного населення панівним становищем англомовної еліти Монреаля, зокрема в економічній сфері, сепаратисти здобули значну підтримку й популярність серед молоді, студентів та певної частини інтелігенції. У березні 1963 року найбільш радикально налаштована сепаратистська група – «Фронт визволення Квебеку» (FLQ) заявила про закладення двох вибухових пристроїв у Монреалі, розпочавши тим самим тривалу кампанію терору під гаслом створення «Незалежного Квебеку».
Додатковий імпульс цей рух отримав унаслідок відомої заяви президента Франції Шарля де Голля 24 липня 1967 року, який під час імпровізованої зустрічі в Монреалі заявив: «Цього вечора тут, а також уздовж дороги я відчуваю атмосферу, подібну до Визволення… Уся Франція знає, бачить і чує те, що тут відбувається. Хай живе Монреаль, хай живе Квебек, хай живе вільний Квебек, хай живе Французька Канада, хай живе Франція!". Слова «Хай живе вільний Квебек», звичайно, сподобалися тим колам, що боролися за незалежність провінції, однак викликали значне невдоволення не тільки більшості англомовних канадців, а й британців, оскільки Канада є домініоном Великої Британії, а також американців, найближчих сусідів Канади, які не потерпіли б її розпаду на декілька частин.
Реакція офіційної Оттави на заяву президента Франції, що викликала великий резонанс у всій країні, була досить жорсткою. Так, виступаючи в Палаті громад Парламенту, прем’єр-міністр Канади Пірсон зокрема зазначив: «Це було втручання глави іноземної держави в наші справи. У такому вигляді це є неприйнятним».
Ще більше загострилося квебекське питання після того, як у січні 1968 року ця провінція отримала запрошення до участі в Міжнародній конференції міністрів освіти франкомовних держав у Габоні за відсутності аналогічного запрошення на адресу федерального уряду Канади. Канадський уряд на чолі з обраним у 1968 році прем’єр-міністром від Ліберальної партії П’єром Трюдо (батьком нинішнього прем’єра) чітко усвідомлював небезпеку створення прецеденту, який де-факто сприяв би утвердженню Квебеку як незалежного суб’єкта міжнародних відносин. Тому офіційна Оттава зайняла жорстку позицію, вважаючи, що лише вона може представляти інтереси всієї Канади у зовнішній сфері.
Тим часом непримиримі сепаратисти не полишали своїх планів щодо створення «Незалежного Квебеку», вважаючи, що дестабілізація політичної ситуації в країні підштовхне федеральний уряд до переговорів з ними. Однак викрадення британського торговельного аташе Джеймса Кросса і провінційного міністра праці П’єра Лапорте, яке здійснили активісти FLQ в жовтні 1970 року, спричинило лише так звану Жовтневу кризу, викликавши обурення з боку федерального уряду та спровокувавши запровадження Закону про військовий стан (War Measures Act). У той час армійські підрозділи патрулювали вулиці Монреаля, багатьох членів FLQ було заарештовано. Навіть убивство П’єра Лапорте, яке вчинили терористи, не привело до зміни в позиції уряду, що лише дав згоду на виїзд викрадачів Джеймса Кросса на Кубу в обмін на його визволення.
Водночас терористичні дії сепаратистів відштовхнули від них переважну більшість квебекців, а безкомпромісна позиція Трюдо під час кризи суттєво зміцнила становище лібералів у Квебеку і в Канаді в цілому. Все це згодом призвело до витиснення FLQ з провінційної політичної сцени та зникнення цієї організації, від рук якої з квітня 1963 року загинуло шестеро осіб.
Однак, незважаючи на ці події, сепаратистські настрої продовжували домінувати в 70-х роках серед політичних сил провінції. Так, у 1979-му «Парті Кебекуа» ініціювала референдум щодо відокремлення від Канади.
У ході підготовчої кампанії прем’єр-міністр Трюдо декілька разів особисто виступав перед населенням провінції, підкреслюючи різнобічні переваги Квебеку як складової частини Канади та дезавуюючи наміри сепаратистів. 20 травня 1980 року 59,6% квебекців проголосували за те, щоб їхня провінція залишилась у складі Канади. При цьому досить вагомий внесок у поразку сепаратистів зробив найбільший сусід і стратегічний партнер Канади – Сполучені Штати, до думки яких прислухалися уряд і населення Квебеку. Так, під час візиту до Нью-Йорка в січні 1977 року прем’єр Квебеку Левек не зміг, навіть шляхом апелювання до певних історичних аналогій, переконати американські ділові кола в тому, що відокремлення його провінції не викличе потрясінь, яких традиційно побоюється бізнес. Значно успішнішим був візит Трюдо до Вашингтона в лютому того ж року. Таким чином, публічно зайнявши нейтральну позицію щодо відносин між Квебеком і Оттавою, офіційний Вашингтон дав усім зрозуміти, що він довіряє Трюдо і центральній владі Канади.
У середині 90-х років сепаратисти в Квебеку спробували в черговий раз реалізувати свої прагнення щодо створення незалежної держави. Після перемоги на виборах у вересні 1994 року «Парті Кебекуа» знову ініціювала проведення референдуму про відокремлення від Канади. Саме питання, винесене на референдум, звучало досить складно та завуальовано: «Чи погоджуєтесь Ви, що Квебек повинен стати суверенним, зробивши формальну пропозицію Канаді щодо нового економічного й політичного партнерства в рамках Закону про майбутнє Квебеку та угоди, підписаної 12 червня 1995 року?». При цьому йшлося про проект закону про майбутнє Квебеку, який у преамбулі містив декларацію про суверенітет.
Слід зазначити, що тоді по всій Канаді розпочалися бурхливі дискусії щодо статусу Квебеку. Зокрема, серед значної частини англомовного населення країни зростало роздратування сепаратистськими вимогами Квебеку, які небезпідставно розглядалися як перманентний шантаж решти країни. Своєрідним «прохолодним душем» для сепаратистів стали дебати в Парламенті Канади навколо питання забезпечення прав корінних народів провінції, чисельність яких на той час становила близько 60 тис. осіб (шість племен). А справжнім шоком – обговорення можливих економічних наслідків відокремлення, пов’язаних із цілком вірогідним позбавленням незалежного Квебеку (у разі його відділення від Канади) доступу до комфортного бізнес-середовища Північноамериканської зони вільної торгівлі (НАФТА), куди і в той час, і сьогодні спрямовується близько 80% експорту провінції.
І знову Сполучені Штати підставили плече своєму сусідові. У ході візиту президента США Клінтона до Оттави в лютому 1995 року американський лідер наголосив на тому, що його країна має «чудові відносини з сильною й об’єднаною Канадою». За цих умов 30 жовтня 1995 року 50,56% населення провінції віддали свої голоси за збереження Квебеку у складі Канади.
Тобто під час двох небезпечних криз центральний уряд Канади залучав усі наявні ресурси та використовував різноманітні аргументи для того, щоб переконати населення Квебеку не голосувати за відокремлення. Оттава також продемонструвала неабияку політичну майстерність у вирішенні питання збереження цілісності країни.
Можливо, саме цей приклад міг би стати певним дороговказом для Мадрида та, водночас, нагадуванням для Каталонії, що вирішення будь-яких питань лежить насамперед у площині права, а шлях до врегулювання суперечок – у сфері переговорів.
Матеріал підготовано в рамках спільних інформаційних проектів партії «Українське об’єднання патріотів – УКРОП» та фонду «Майдан закордонних справ».
