Російська дипломатія і РПЦ: на варті інтересів Кремля

Світ за тиждень Спільний проект з політичною партією «Українське об’єднання патріотів – УКРОП»

Олег Бєлоколос

експерт Фонду "Майдан закордонних справ"

31 жовтня Путін виступив на Всесвітньому конгресі співвітчизників, де згадав Україну як країну, де начебто «залякують» і «тероризують» російськомовне населення. Російський президент також не оминув нагоди згадати про роль Російської православної церкви (РПЦ) у зміцненні зв’язків зі «співвітчизниками за кордоном», пообіцяв захищати їхні права та інтереси з використанням «усіх наявних двосторонніх і багатосторонніх механізмів» та відверто пригрозив опонентам сучасного російського курсу «найважчими наслідками».

А вже 1 листопада Путін, під час виступу на засіданні Всесвітнього руського народного собору – міжнародної громадської організації, що діє під патронатом РПЦ, знову згадав «пострадянський простір», де задля «переформатування світу» використовується «печерний націоналізм і русофобія» та здійснюється «грубе втручання в церковне життя» – звичайно, маючи на увазі насамперед Україну. У приблизно такому ж ключі, але вже з безпосередньою вказівкою на Україну, звучали на цьому заході й промови керівництва самої РПЦ. 

Тож спробуймо розібратися, чим, власне, викликана така доволі жорстка риторика російської сторони на адресу нашої держави?

Сьогодні не є секретом, що утворення єдиної помісної Української православної церкви сприймається у Кремлі як явна загроза, адже вона має уособлювати все, що мало вітається сьогодні в Москві: віротерпимість, демократизм, незалежність від світської влади, повагу до національних культурних традицій, мови тощо.

Більш того, ці процеси, безсумнівно, є поразкою Росії, що претендує на роль лідера у «православному східнослов’янському світі», відчутним ударом по сучасних російських неоімперіалістичних концепціях та серйозною невдачею курсу нинішнього керівництва РПЦ.

На чому ж ґрунтуються сьогоднішні московські претензії?

Як вказують джерела, Російська православна церква, що унаслідувала від Візантії ідею союзу церкви й держави в особі імператора, якого розглядала як намісника Христа на землі, завжди заохочувала цивільну владу до розширення кордонів. Відтоді як митрополити осіли в Москві, вони дедалі більшою мірою надавали всіляку підтримку експансіоністським амбіціям тамтешніх князів. До цього їх, зокрема, спонукав і титул митрополитів Московських і всієї Русі, тобто, з формальної точки зору, межі їхньої юрисдикції виходили далеко за кордони тогочасної Московії. А коли падіння Константинополя у 1453 році практично залишило Москву єдиним потужним православним центром, вплив церкви почав іще більше посилюватися у зв’язку з претензіями на формування московської імперської ідеології. Так, ще 1492 року митрополит Зосима написав Івану ІІІ відоме послання, назвавши Москву «новим градом Костянтина», тобто новою православною імперією, а у 1510 році ігумен Філофей адресував князю Василію ІІІ не менш відомого в історії листа, у якому проголосив Москву Третім Римом, духовним і фізичним спадкоємцем Риму та Візантії.

Один зі співавторів ґрунтовної «Історії Християнства» Поль Стівз зазначав: «У 1547 році митрополит Москви Макарій коронував юного московського князя Івана IV на «царя», тим самим ствердивши російське претендування на імперську владу християнських кесарів Візантії і московське прагнення винятковості серед ортодоксії».

Поширюючи ідею Москви як нового спадкоємця Риму й Константинополя, церковна ієрархія у зручний спосіб доводила московським князям факт їхнього богоугодного обов’язку зробити з Московії нову християнську імперію, при цьому не уточнюючи її меж. Ця розмитість згодом виявилася зручним знаряддям для виправдання багатьох завойовницьких експедицій.

Після розпаду СРСР Російська православна церква стала позиціонувати себе не лише як ревного охоронця так званих традиційних цінностей, а й як вагомого суб’єкта, що має значний вплив на формування культури та стрижня соціокультурного розвитку слов’янства та активного учасника суспільно-політичного життя Росії. Невипадково релігія в сучасному російському суспільстві посідає все більш важливе місце та справляє значний вплив на формування та розвиток державності взагалі й зовнішньої політики зокрема.

З 2010 року Російська православна церква також розпочала активно підтримувати інтеграційні процеси на пострадянському просторі. Зокрема, просувається ідея про духовну єдність України з країнами «руского міра», що втілилася у відомій формулі: «Росія, Україна, Білорусь – усе це разом Свята Русь». Пропагується теза про пастирську місію РПЦ у країнах, що «приймають російську духовну й культурну традицію як основу своєї національної ідентичності».

Головною тезою Москви у широкому контексті є те, що «для України, яка є невід’ємною частиною русько-православної цивілізації, участь у таких об’єднавчих процесах, як Митний союз, Єдиний економічний простір, Євразійський Союз, є закономірним, органічним та визначеним релігійною й соціокультурною єдністю».

Недарма російське зовнішньополітичне відомство тісно співпрацює з РПЦ з метою захисту інтересів Кремля. Зокрема, свого часу була сформована робоча група, співголовами якої стали статс-секретар – заступник міністра закордонних справ РФ Григорій Карасін та глава відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату митрополит Волоколамський Іларіон. Наявна інформація дає підстави вважати, що за відповідною вказівкою високопосадовці МЗС РФ та посли за кордоном мають обов’язково контактувати й координувати свої дії з широкого кола питань у гуманітарній сфері з представниками РПЦ.

Не є секретом, що Москва активно намагалась використати відзначення 1025-річчя хрещення Київської Русі як для просування своїх інтересів, так і для якомога ширшого нав’язування українському суспільству кремлівського порядку денного. Зокрема, як добре відомо, 27 липня 2013 року, після переговорів з Януковичем у Києві президент РФ Путін взяв участь у конференції «Православно-слов’янські цінності – основа цивілізаційного вибору України».

Підбиваючи підсумки, можна констатувати, що сьогодні російська дипломатія й Російська православна церква працюють пліч-о-пліч задля розширення та зміцнення впливу Росії за кордоном, зокрема в Україні, а діяльність РПЦ є одним із доволі вагомих важелів впливу «м’якої сили» Кремля.

Можна констатувати, що наразі російські медіа розв’язали істеричну антиукраїнську інформаційну кампанію, явно спрямовану на розкол українського суспільства. Офіційна ж Москва, фактично доповнивши так звану зовнішньополітичну доктрину Путіна положенням про «захист православних», усіляко намагається не допустити утворення єдиної помісної Української православної церкви, наразі використовуючи російську дипломатію та РПЦ як основні інструменти.

Відповідно, з боку Росії можна очікувати на пропагандистські акції проти Константинопольського патріархату, голосні кампанії на псевдозахист від «дискримінації релігійних організацій» та намагання здійснити провокації на релігійному ґрунті в Україні, активні спроби дискредитації нашої держави за кордоном.

Експерти
Олександр Поліщук

Олександр Поліщук

Військовий дипломат, експерт з питань оборонного будівництва та безпеки. Публікації
Андрій Клименко

Андрій Клименко

Голова спостережної ради Фонду, експерт з питань Криму, головний редактор сайту http://www.blackseanews.net/ Публікації
Богдан Яременко

Богдан Яременко

Голова правління, експерт з питань зовнішньої та безпекової політики Публікації
Дмитро Новак

Дмитро Новак

Заступник голови правління, фінансовий директор Публікації
Олег Бєлоколос

Олег Бєлоколос

Експерт з питань зовнішньої та безпекової політики Публікації
Олександр Хара

Олександр Хара

Експерт з питань зовнішньої та безпекової політики, заступник голови правління БО «Інститут стратегічних чорноморських досліджень» Публікації
Олексій Куроп’ятник

Олексій Куроп’ятник

Експерт з питань зовнішньої та безпекової політики Публікації
Ольга Корбут

Ольга Корбут

Фахівець-аналітик з питань тимчасово окупованих територій Публікації
Тетяна Гучакова

Тетяна Гучакова

Експерт з питань тимчасово окупованих територій Публікації
Юрій Смєлянський

Юрій Смєлянський

Економічний експерт, експерт з питань тимчасово окупованих територій, голова правління БО «Інститут чорноморських стратегічних досліджень» Публікації