Олег Бєлоколос
експерт фонду "Майдан закордонних справ"
Зустріч американського та російського лідерів 16 липня в Гельсінкі вже не перший день перебуває в центрі уваги провідних світових ЗМІ та активно дискутується в урядових і експертних колах.
Звичайно, напередодні її проведення не бракувало різноманітних теорій і версій щодо можливих сценаріїв і наслідків такої зустрічі: від конспірологічних до доволі фантастичних – залежно від того, наскільки буйною була уява того чи іншого коментатора. При цьому навіть більш реалістичні оцінки й прогнози нерідко містили спроби визначити перспективи згаданого саміту через історичні аналогії, що в даному випадку, мабуть, є не зовсім доречним.
Зокрема, дехто з аналітиків вважав можливим порівнювати зустріч Дональда Трампа та Володимира Путіна в Гельсінкі з широковідомою зустріччю Рональда Рейгана та Михайла Горбачова, що відбулася у столиці Ісландії Рейк’явіку 1986 року. Хоча слід зазначити, що тоді Горбачов, мабуть, дійсно щиро прагнув скоротити гігантські оборонні витрати Радянського Союзу і спрямувати звільнені ресурси на розвиток СРСР у рамках свого бачення, що увійшло в історію під назвою «перебудова». Саме це фактично обумовило можливість проведення плідної дискусії у Рейк’явіку та дозволило згодом досягти реального прогресу у вирішенні важливих питань міжнародної безпеки та миру.
Сьогоднішня ж Росія, навпаки, використовує свій ядерний потенціал для залякування США та примушення Вашингтона й політичного Заходу до вигідних для себе оборудок. При цьому Москва діє підступно й системно, використовуючи найменші помилки опонентів. Надто коли йдеться про вкрай чутливі аспекти енергетичної взаємодії між Європою та Росією. Очевидно, саме тому президент США Дональд Трамп у середу, 11 липня, під час зустрічі з генеральним секретарем НАТО Єнсом Столтенбергом прямо заявив, що Росія «тотально контролює» Німеччину через енергетичні ресурси, зокрема через проект газопроводу «Північний потік – 2», вочевидь, також маючи на увазі те, що, закуповуючи російські енергоносії, деякі країни Євросоюзу фактично спонсорують путінський режим, при цьому недостатньо фінансуючи власну оборону.
Перед самою зустріччю дехто навіть почав бити на сполох, мовляв, зараз відбудеться неформальний поділ світу між Вашингтоном і Москвою або суттєвий відхід Сполучених Штатів від раніше публічно заявлених позицій. Насправді ж для уважного спостерігача нічого екстраординарного не сталося, адже здійснюється наочна реалізація американської концепції, що базується на визначені співвідношення сил і пріоритетному захисті національних інтересів, добре відома ще з передвиборчого гасла Дональда Трампа: «Америка – передусім» (America First). Також не є великим секретом, що США завжди намагалися й сьогодні активно продовжують використовувати Росію тією мірою, якою вона може бути корисною при вирішенні того чи іншого глобального завдання, що є актуальним для Сполучених Штатів у кожен конкретний момент.
Отже, в Гельсінкі Дональд Трамп явно намагався продемонструвати, що йому нічого боятися і що він не має жодних прихованих зв’язків з Росією та Путіним, що він може вільно зустрічатися з російським президентом і прямо висловлювати йому претензії. Останнє вочевидь має стати принциповою відмінністю між ним і його попередником у президентському кабінеті.
Для Володимира Путіна саміт у столиці Фінляндії насамперед став можливістю спробувати вийти з конфронтації зі США, обговорити гонку озброєнь і (як оптимальний результат) послабити режим санкцій, домовитися щодо Сирії й України, а також підняти внутрішній рейтинг та продемонструвати свою вагу в міжнародних справах.
Самі ж переговори з Трампа з Путіним проходили у президентському палаці у форматі віч-на-віч, потім продовжились у розширеному складі американської й російської делегацій та вочевидь тривали й під час робочого обіду. У ході прес-конференції президенти США та Росії відзначили зустріч як «продуктивну» й «успішну».
Попередній аналіз інформації за результатами саміту в Гельсінкі дозволяє констатувати відсутність значного прогресу у вирішенні найбільш актуальних питань американсько-російських відносин. Хоча, за наявною інформацією, Трамп і Путін вели мову про контроль над ядерною зброєю і двосторонній стратегічний паритет, торгівлю, ісламський тероризм, Іран, КНДР, «Північний потік – 2», Україну та Сирію. У відповідь на запитання щодо втручання у вибори у США 2016 року Путін відкинув усі звинувачення і запропонував діяти в рамках двосторонньої угоди про взаємну допомогу у кримінальних справах.
Що ж до України, то, як можна було зрозуміти, США не визнають анексію Криму, а питання Донбасу розглядають у контексті Мінських домовленостей. Водночас Трамп висловився за збереження транзиту російського газу територією України. У свою чергу, Путін запевнив американського президента, що Росія збереже транзит газу через Україну навіть після будівництва газопроводу «Північний потік – 2».
Безсумнівно, багато чого залишилося невідомим. І тут відкривається широке поле для роздумів. Так, у контексті обговорення сирійського питання Трампу вочевидь слід враховувати те, що будь-які ексклюзивні домовленості з Путіним, які прямо чи опосередковано легітимізують диктаторський режим Асада, можуть серйозно вдарити по іміджу господаря Білого дому, призвести до збільшення ролі Ірану на Близькому Сході й навіть до повернення Ісламської держави.
Можливі розрахунки Вашингтона на відмову Москви підтримати Тегеран у разі подальшого посилення американського тиску на нього, найімовірніше, будуть марними, адже втрата Росією такого союзника на Близькому Сході (в Ірані це точно не зможуть забути) у перспективі може означати справжню катастрофу для зовнішньої політики Кремля в регіоні.
За зустріччю в Гельсінкі, поза сумнівом, уважно спостерігали й у Пекіні. І там неодмінно зроблять висновки, як саме Москва виконує свою частину зобов’язань з «двосторонньої стратегічної взаємодії в міжнародних справах», підтвердженої в ході візиту Путіна в КНР у червні цього року.
Союзники ж США по НАТО прискіпливо дивилися саме на Трампа, адже, здається, після нещодавньої непростої зустрічі у Брюсселі дехто в Альянсі вже усвідомив необхідність і важливість посилення власної обороноспроможності.
Слід зазначити, що саміт проходив на тлі оприлюднених 13 липня офісом спецпрокурора Роберта Мюллера нових звинувачень щодо російського втручання в американські вибори. Зокрема, 12 росіян з двох частин Головного розвідувального управління РФ підозрюють у зламі комп'ютерних систем, крадіжці документів та особистих даних. Безсумнівно, це ще більше посилюватиме недовіру американського істеблішменту до Москви та явно не сприятиме реалізації будь-яких потенційних двосторонніх домовленостей.
А ще наближаються важливі проміжні вибори до Конгресу США в листопаді 2018 року, результати яких і в Сполучених Штатах, і у світі багато хто вважатиме неформальною оцінкою двох років президентства Трампа. І тут, здається, президент США по-справжньому вийшов на «тонкий лід», адже на тлі його впевненості у власних переговорних здібностях ціна будь-якої зовнішньополітичної помилки для нього особисто зростає в рази.
Видається, що сьогодні справді важко прогнозувати, чи матиме саме ця американко-російська зустріч у Гельсінкі якісь практичні наслідки. Наразі є великі сумніви стосовно того, що вона стане другим Рейк’явіком. Адже добре відомо, що вирішити усі світові проблеми «одним махом» ще нікому в історії міжнародних відносин не вдавалось. Тим більше що наразі головні національні інтереси США та Росії кардинально різняться.
Більш того, задля досягнення бодай якогось прогресу в перемовинах зі Сполученими Штатами Росія має відмовитися від застосування сили в зовнішній політиці, припинити втручання у внутрішні справи інших країн та не порушувати міжнародне право. Звичайно, наразі такі кроки з боку агресивного й непередбачуваного Кремля видаються малоймовірними.
Водночас не виключено, що в тактичному плані Путін прагнутиме скористатися неформальним спілкуванням з президентом США задля втілення власного актуального порядку денного. Хоча останнє, мабуть, не є таємницею для «майстра з мистецтва угод» – а саме так інформагенція CNN назвала Дональда Трампа напередодні його візиту до Гельсінкі. Чи вдасться йому підтвердити це реноме, ми, ймовірно, скоро побачимо.
