Богдан Яременко
дипломат, голова правління фонду "Майдан закордонних справ"
Частина 1 - Тост
Ну, за Польщу! 11 листопада наш сусід відзначає День Незалежності. Сьогодні в Києві відбудеться організоване Посольством Польщі в Україні урочисте прийняття з цієї нагоди.
Польща важливий і красивий сусід (чи краще сказати - сусідка?) України. Мені імпонує польська еліта, яка за мого життя на моїх очах вивела свою країну з пострадянського посттоталітарного болота у світ. Та ще й як це зроблено - як наполегливо, твердо, але і елегантно Польщу перетворювали з європейських задвірок на європейську державу.
Захоплююсь польською інтелігенцією, яка спромоглась зробити з країною усе те, що нам, українцям лише належить зробити.
Напевне тому Польща стала другою і доброю домівкою для сотень тисяч (а може і мільйонів) українців, які користуються створеними поляками можливостями аби вчитися, заробляти і жити краще.
Для України Польща залишатиметься воротами, парадним в"їздом до Європи. В усіх сенсах цього слова.
Мені дуже імпонує польське посольство в Києві. Посол Ян Пєкло, на мою думку, наділений дипломатичними талантами, яких так бракує в дипломатичних службах усього світу. За інших обставин (якби не їх офіційне амплуа) з багатьма польськими дипломатами в Україні (не лише в Києві) я би радше був другом, ніж колегою.
Найрізноманітніші заходи, що дуже вміло організовують в Україні польські місії, як правило, дуже елегантні та сповнені сенсу. Там завжди цікаво.
Але на сьогоднішнє прийняття, запрошення на яке попередньо прийняв, я не піду...
Я розумію, що Посольство Польщі в Києві є представництвом усієї Польської держави, але формально - це представництво МЗС Польщі. Сьогодні зовнішньополітичне відомство Польщі очолює людина, яка як на мене, не лише є поганим дипломатом, але і як політик представляє ті сили, що роблять шкоду далеко не одним українсько-польським відносинам, але і Польщі назагал.
Мій дипломатичний ранг - це звичайно не титул. Але і він зобов"язує. Зобов"язує щонайменше думати. І ось я не можу знайти для себе пояснення, як мою участь у сьогоднішньому прийнятті польської амбасади в Києві можна було б пояснити з точки зору мого несприйняття тієї ганебної лінії антиукраїнських провокацій, що провадить польський міністр закордонних справ?
Численні вульгарно-шовіністичні закиди на адресу українців, політика заборон на в"їзд до Польщі тим українцям, які мають сміливість мати власну думку щодо своєї ж історії - як протестувати проти цього? Прийти на прийняття з символікою ОУН-УПА? Але навіщо ставити у незручне становище польське посольство в Києві, Посла Пєкла і дипломатів - тих, кого поважаєш, і тих, хто в силу професійного становища стає таким же заручником великодержавного хамства свого міністра, як і ми, українці?
Тому я прийняв рішення засвідчити публічно свою щиру і глибоку повагу польським колегам в Києві, з якими сподіваюсь зберегти нормальні людські і професійні контакти, але від участі у прийнятті відмовитися!
Маю честь!
Частина 2 - пост
Почуття легкої паніки викликає заявлене після аравійських звершень бажання президента Порошенка рятувати українсько-польські відносини - провести консультативне засідання комітету президентів України та Польщі.
З чим туди поїде президент, розуміння якого про шляхи врегулювання українсько-польських відносин досі проявилось лише у бажанні ляпнутися посеред Варшави на коліна?
А методика підготовки до такого роду заходів передбачає якесь осмислення (чого ми туди їдемо, що говоритимемо, що почуємо у відповідь, наскільки це буде правдою, що ми досягнемо у підсумку, наскільки ці домовленості будуть тривалими і тд). І ось паніку особисто у мене викликає уявна картинка як Єлісеєв з Клімкіним "вибиватимуть" зі своїх підлеглих "пробивні ідеї та ініціативи", з якими Порошенко традиційно не лише вразить усіх нас, але і щось чи когось переможе на наступному великому українсько-польському президентському хуралі.
Проблема у тому, що усе, що можна було вигадати з точки зору задоволення постійної історичної сверблячки поляків, уже вигадали.
При чому, кажуть, що процес вигадування формул політичних примирень Кучма-Кваснєвський і Ющенко-Качинський супроводжувався таким масовим споживанням оковитої, яке судячи з публічно наявної медичної інформації президенту Порошенку просто заборонене.
І де воно усе? Де оті "пробачаємо і просимо пробачення"?
Хто викинув усе це на сміття? Та політична сила в Польщі, з далеко не найбільш самостійним представником якої Порошенко буде тепер рятувати двосторонні відносини?
А головне як?
Тому, щоб пізніше не сказали, що ніхто нічого не говорив і не чув вношу на розгляд адміністрації президента дві пропозиції:
1. Усі сили української дипломатії та аналітики зосередити на тому, щоб наступна стратегічна рада президентів України і Польщі була безрезультатною. Саме так і саме цим Порошенко може створити оригінальну (на тлі інших президентів України) картинку і почати претендувати на далекоглядність.
Оскільки на якісь компроміси йти потрібно, то найбільшим компромісом може бути рішення про якусь не надто формальну комісію функціонерів і істориків. При цьому ми маємо розуміти, що у своєму баченні ролі і функції цієї комісії поляки навряд чи зможуть далеко відійти від ідеї переконати тупуватих варварів зі Сходу, що вони вбивці і винуватці майже усіх польських бід. Тому наступним завданням буде як звести ККД цієї комісії до нуля (якщо доручити МЗС чи КМУ з цим у нас проблем не мало би бути).
2. Включити до складу делегації України на засідання стратегічної ради президентів України і Польщі директора національного інституту пам"яті України пана В"ятровича.
Є така думка, якщо друге зробити по-перше, то з виконанням першого особливих проблем не буде, а якщо пощастить, то зустріч взагалі не відбудеться.
Якщо говорити серйозно, то секрет успіху для України криється всередині України, а не в домовленостях з поляками. А найкраще, що нині можна придумати для порятунку українсько-польських відносин - це пауза в обговоренні питань історії.
Оригінал за посиланням.
