Олег Бєлоколос
дипломат, експерт фонду «Майдан закордонних справ»
Тиждень пройшов під гучний акомпанемент широких народних протестів у Зімбабве, Судані та Венесуелі. Спільне в них одне: населення, невдоволене некомпетентним авторитарним правлінням та значним погіршенням соціально-економічного становища, прагне кардинальних змін, а влада застосовує всі наявні засоби для жорсткого придушення демонстрацій. Цілком передбачено зімбабвійського, суданського та венесуельського правителів підтримують їхні друзі – одноосібні лідери в усьому світі. У випадку Венесуели за опозиційного політика Хуана Гуайдо виступають США, країни ЄС, Канада, Бразилія, Парагвай, Перу, Колумбія, Аргентина, Гватемала. «Підтримуємо венесуельський народ у його прагненні до відновлення демократії та конституційного ладу в країні і в цьому зв’язку – діяльність Національної асамблеї», – заявили в зовнішньополітичному відомстві України. Натомість підтримку Ніколасу Мадуро висловили Росія, Китай, Туреччина, Мексика, Куба, Болівія. Ситуація в цій латиноамериканській країні залишається вкрай нестабільною й малопрогнозованою.
Між тим з сьогоднішнього калейдоскопу міжнародних подій вимальовується одна доволі стала тенденція: на тлі драматичного, однак мало кому зрозумілого серіалу під назвою «Брекзит» у міжнародній політиці виокремлюються три основні й, мабуть, найбільш важливі питання – Азіатсько-Тихоокеанський регіон; Іран; Сирія.
Що ж до останнього, то тепер, коли спала перша хвиля панічних статей на тему «спішної втечі Трампа з Сирії», вочевидь настав час спокійно проаналізувати це рішення Вашингтона й усебічно оцінити його можливі наслідки.
З цією метою слід повернутися на декілька років назад і спробувати розглянути позицію сьогоднішнього президента США щодо сирійської проблематики в широкому зовнішньополітичному контексті.
Також варто згадати, що, за даними авторитетної американської установи Pew Research Center, напередодні останніх президентських виборів 61% республіканців підтримували збільшення військових витрат, 62% вважали пріоритетними внутрішні проблеми, а 74% представників Республіканської партії розцінювали міграційну кризу й біженців як загрозу добробуту США та підтримували більш рішучі дії проти Ісламської держави (ІД).
Очевидно, саме тому Трамп оголосив радикальний ісламський тероризм та угруповання Ісламська держава ворогами, які мають бути безкомпромісно й повністю знищені, що також повинно було продемонструвати світові новий стиль американської зовнішньої політики, орієнтований на результат. Разом з тим, за його словами, Сполучені Штати мали б зосередитися на боротьбі з ІД (у 2015 році в лавах Ісламської держави в Сирії та Іраку нараховувалося близько 15 тис. іноземних бойовиків з майже 80 країн), а не намагатися відсторонити від влади сирійського президента Башара Асада або вступати у пряму конфронтацію з Росією на Близькому Сході.
Невипадково одним з перших правових актів Дональда Трампа на посаді президента США став указ від 28 січня 2017 року про ліквідацію ІД в Іраку й Сирії. Зокрема, передбачалося уточнення правил залучення американських сил і засобів проти ІД; використання публічної дипломатії, інформаційних операцій, кіберзасобів у протидії радикальній ідеології ісламістів; пошук нових міжнародних партнерів коаліції проти Ісламської держави; здійснення заходів з протидії фінансуванню ісламістів.
Згодом Вашингтону вдалося створити доволі аморфну, але широку коаліцію з представників майже 70 країн та регіонального уряду Курдистану з метою боротьби з ІД. Водночас усім силам, готовим до реальної протидії релігійним фанатикам з Ісламської держави, з боку США надавалась серйозна підтримка.
Як відомо, найбільш важкі бої з ісламістами розгорнулися навколо і в самому іракському місті Мосулі, що його вважали неформальною столицею халіфату, який ісламісти хотіли заснувати спершу в Сирії та Іраку, а потім і на всьому Близькому Сході.
Після взяття Мосула у 2017 році в регіоні почали діяти декілька баз збройних сил США – як частина мережі опорних пунктів з протидії залишкам угруповань бойовиків ІД. Завданням американських військових була і є допомога іракським збройним силам і союзним формуванням в остаточному знищенні ісламістів та ліквідація окремих бойовиків ІД у віддалених районах Сирії та Іраку. Головною базою є Аль-Танф на стику кордонів Сирії, Іраку та Йорданії, навколо якої діє своєрідна зона безпеки або виключно американського контролю, радіусом 55 кілометрів.
Водночас уже у вересні 2018 року з кіл, наближених до президента Трампа, представникам медіа стало відомо, що, на думку господаря Білого дому, американські солдати мають «дуже скоро» залишити Сирію, а остаточне знищення ІД та стримування Ірану може бути досягнуто завдяки скоординованим діям місцевих сил за ефективної підтримки з боку ВПС США. На думку Трампа, такі країни, як Єгипет, Саудівська Аравія, Катар, ОАЕ, мають бути більш залученими до вирішення близькосхідних проблем.
Тобто Дональд Трамп є представником тієї частини американського істеблішменту, яка впевнена в недоцільності й нерентабельності війн у мусульманському світі. Сьогодні така позиція має вигляд більш ніж логічної – на тлі значного негативного досвіду, пов’язаного з тривалим і надзвичайно витратним перебуванням американських сил в Іраку в 2003-2010 роках. Більш того, наразі американські військові в регіоні часто стають об’єктами нападу різноманітних фанатиків-смертників, і їхня суттєва присутність здебільшого стає лише подразником з точки зору перспектив будь-якого процесу, що мав би ознаки примирення сторін.
Між тим головні країни на Близькому Сході продовжують поводитись доволі пасивно, віддаючи перевагу власним, а не загальнорегіональним інтересам, що, вочевидь, не влаштовує Вашингтон. Інакше кажучи, наразі в Білому домі домінує думка, що регіональні питання повинні насамперед вирішувати впливові сили в регіоні.
Саме таку ідею вочевидь і просував державний секретар США Майк Помпео під час своєї робочої поїздки (8-15 січня) по Близькому Сходу, під час якої він відвідав Йорданію, Єгипет, Бахрейн, Об’єднані Арабські Емірати, Катар і Саудівську Аравію. Глава американської дипломатії також здійснив зупинку в Іраку, де провів змістовні зустрічі з тамтешнім керівництвом та зустрівся з представником курдистанського регіонального уряду. При цьому на увагу заслуговує те, що в контексті анонсованого виведення американських військ із Сирії Вашингтон залишається відданим остаточному знищенню ІД та вимагає чітких гарантій для своїх курдських союзників по боротьбі з ісламістами.
Отже, резонансне рішення Трампа щодо виводу близько 2 тис. американських військових з території Сирії явно не було несподіваним, щонайменше для об’єктивних експертів.
Можна констатувати, що виведення американських військ із Сирії серед іншого вноситиме певні нові моменти в ситуацію у більш широкому контексті: зокрема, суттєво знизиться актуальність сирійської проблематики в порядку денному переговорів між США та Росією; скоротяться контакти між американськими та російськими військовими в регіоні, що становить важливу двосторонню комунікацію; у Вашингтона вивільняться сили й засоби для проведення активної зовнішньої політики на інших напрямах.
Натомість Тегеран та Москва будуть змушені йти на подальші витрати на військову операцію в Сирії, які, за деякими експертними даними, становлять для РФ близько 4 млн доларів США щоденно. Більш того, є підстави вважати, що після виведення американських військ Сирія стане для Росії тим, чим сьогодні поки що є Афганістан для самих Сполучених Штатів – а саме валізою без ручки, яку й нести важко, і кинути шкода…
