Після підписання угод про асоціацію та отримання безвізового режиму відносини України з Європейським Союзом помітно втрачають динаміку. Найважливіше те, що Брюссель частково втратив важелі впливу на правлячий клас України для ефективного проведення реформ. Що наразі нас цікавить у ЄС? Перспективи членства не надають, суттєву військову допомогу від митного союзу не можна порівняти з допомогою від НАТО. Залишаються дві речі: підтримання з боку ЄС санкцій проти Росії якомога довше та одержання від Євросоюзу якомога більшої грошової допомоги для фінансової стабілізації країни.
24 листопада у Брюсселі відбудеться п`ятий саміт Східного партнерства (СхП), де планується обговорити шляхи подальшого економічного співробітництва, покращення державного управління, розширення транспортних та енергетичних взаємозв`язків та зміцнення громадянського суспільства. Для ЄС остаточне визначення та убезпечення своїх східних кордонів уже тривалий час становить певну проблему, проте в Союзі немає єдності думок щодо східних країн Європи, які прагнуть вступити до ЄС. Засаднича ідея ініціативи ЄС СхП для шести країн колишнього СРСР, започаткованої в 2009 році, полягає в їхньому економічному інтегруванні, привнесенні туди західних цінностей та нівелюванні впливу Росії, при цьому без обіцянки членства в ЄС. Питання про членство важливе тому, що ЄС має обмежені ресурси для надання кандидатам передвступної допомоги. Спосіб ухвалення рішень у Євросоюзі спирається на вплив великих країн регіону, відтак членство нових густонаселених країн створює ризики. ЄС пильнує єдність і намагається уникнути створення у своєму складі великих груп із різним рівнем економічного розвитку та розумінням принципів функціонування демократії. Нарешті, ЄС як «митний союз плюс» піклується про безпеку, не прагне відкритого конфлікту з Росією, бачить у ній великі можливості для власних інвестицій і товарів.
Європейська політика сусідства (ЄПС), створена у 2004-му та модифікована в 2007 році в «ЄПС плюс» під час головування Німеччини, а СхП є її компонентом, наразі перетворилася на елегантне прикриття політики «м`якої сили», яку ЄС проводить на своїй периферії. Проте на практиці Євросоюз реалізує «Realpolitik», яка полягає в наданні пріоритету питанням безпеки перед ліберальними цінностями. У результаті Брюссель «дробить» свої відносини з сусідніми країнами через брак політичної волі та стратегічного бачення.[1]
Питання безпеки: окремі експерти схильні вважати Євромайдан 2013-2014 рр. наслідком непродуманої політики сусідства Брюсселя, реалізації ініціативи СхП, яка створила конфронтацію з Росією. СхП справді було задумане в ЄС та сприйняте в Росії саме як інструмент створення сфери впливу ЄС у регіоні, який Кремль вважає своєю зоною домінування. Україна з самого початку ставилася до ініціативи скептично через відсутність «доданої вартості», оскільки робота щодо підготовки угоди про асоціацію з ЄС (УА) та зону вільної торгівлі (ЗВТ) велася на двосторонньому рівні. Хоча ініціатива не пропонувала перспективи членства в ЄС, Польща як наш «адвокат» спонукала ставитися до СхП як до важливого кроку на цьому шляху.
Однак після 2014 року нічого не змінилося: СхП не набуло інструментів захисту від зовнішньої агресії Росії, задум використати цю ініціативу для стримування або дистанціювання РФ не спрацював. Тепер уже три країни – Україна, Молдова та Грузія – мають окуповані Росією території, при цьому в Кишиневі та Тбілісі політичний та економічний вплив Росії не зменшився, а в решті країн-партнерів навіть посилився (у Білорусі). Україна не розірвала економічні зв’язки з Росією: у поточному році товарообіг навіть зріс на 41,3%. Натомість для врегулювання безпекових питань для України в ЄС виник інший формат – «нормандський», ефективність якого разом із запровадженими санкціями проти Росії залишається суперечливою через брак єдності позицій країн-членів. Подальші зусилля ЄС у рамках ініціативи можливі в напрямках: більше обережності, більше програм допомоги та більше діалогу з РФ. То чи варто Україні працювати надалі в ініціативі СхП?
Політичні реформи: опозиційні групи в країнах-партнерах СхП, включаючи Україну, звинувачують свій правлячий клас у використанні партнерства з ЄС для прикриття корупції та політичних репресій, узурпації влади. Так, у Молдові проєвропейська Демпартія олігарха В. Плахотнюка спільно з Кремлем використовує національні банки в схемах із відмивання мільярдів доларів. У Грузії правляча партія грузинської мрії залишається під впливом проросійського мільярдера Б. Іванішвілі, опозиціонерів та гальмує проєвропейські реформи. В Україні вплив олігархів на політичну систему тільки посилився, уряд тисне на антикорупційні громадські організації та не дозволяє реформувати судову систему.
Прихильне ставлення населення в Україні до вступу в ЄС хоча й залишається стабільно високим, проте за останній рік почало зменшуватися з 60,5% до трохи більше 50%[2]. Проте з 2015 року невпинно зростає трудова еміграція найбільш економічно активних українців (у тому числі тимчасова) на Захід – на 30% на рік при скороченні еміграції до Росії через знецінення рубля. Причини – відсутність надії на те, що Україна колись стане процвітаючою країною ЄС.
Варто мати на увазі, що основні важелі впливу Брюсселя на правлячий клас країн-кандидатів щодо проведення політичних та економічних реформ для вступу в ЄС ефективні лише на стадії підготовки до вступу. Потім, як це видно на прикладі Болгарії та Румунії після 2008 року та в Каталонії, таких важелів практично немає. В Україні відповідні важелі втрачені вже зараз, відтак:
- Відсутність перспективи членства надає «ватникам» можливість стверджувати, що ЄС не прагне бачити Україну в Європі, що підтримує їхні проросійські спрямування.
- Правлячий клас пишається досягнутим «максимумом», який він здобув у співробітництві з ЄС: УА та ЗВТ підписані, безвізовий режим надано (також Грузії та Молдові), є підстави переобиратись на наступний термін.
Все це посилює сумніви в ефективності ініціативи СхП як у самому ЄС, так і в країнах-членах. У вересні 2015 року Україна, Грузія та Молдова вкотре висунули вимогу до ЄС надати країнам-партнерам перспективу членства хоч у якійсь формі, проте даремно. Виборці низки впливових країн ЄС, таких як Нідерланди, Франція та Німеччина, виступають категорично проти подальшого розширення ЄС (Західні Балкани залишаються на порядку денному Політики розширення ЄС). Тож Україна та решта країн-партнерів можуть сподіватися у кращому разі на те, що питання про остаточний східний кордон ще певний час залишатиметься невизначеним, що зберігатиме для них певні шанси.
Ключовою проблемою для України є те, що ЄС розвиває зв`язки з регіоном Східної Європи одночасно у двох напрямках своєї Політики сусідства: стратегічні відносини з Росією та ініціатива СхП з рештою країн, що є для нас несумісним. Російська Федерація залишається для ЄС найважливішим сусідом та водночас найпроблемнішим партнером. Попри війну в Україні, їхні політичні, економічні та дипломатичні зв’язки залишаються розвинутими та ґрунтуються на бажанні розширювати торгівлю товарами, послугами та енергоносіями, навіть мають перспективу розвитку – лібералізацію візового режиму.
Економічне процвітання: погано профінансована ініціатива СхП не стала інструментом для економічного процвітання країн-партнерів. Азербайджан втратив цікавість до неї ще в 2015 році – через дорікання в сфері прав людини, оскільки ЄС і так на двосторонньому рівні підтримує потужний інтерес до цього експортера нафти. Білорусь та Вірменія залишились партнерами СхП, однак паралельно є членами Митного союзу під проводом Росії та відкинули перспективи будь-якої реальної економічної або політичної інтеграції з ЄС. Таким чином, тільки Україна, Молдова та Грузія формально зберігають ентузіазм щодо співпраці з ЄС, не втрачають надії на майбутнє членство. Водночас сам ЄС після 2014 року почав гальмувати співпрацю саме через небажання окремих впливових країн-членів надавати партнерам навіть примарні перспективи стосовно членства: так було напередодні Ризького саміту в листопаді 2015 року, так чиниться й тепер.
Влітку 2017 року в ЄС почав обговорюватися ще один варіант так званого плану Маршалла, який передбачає обумовлену фінансову допомогу для України.
Ідея такого плану з`явилася навесні 2014 року, однак підтримки не здобула. Цього разу литовські та естонські політики (Andrius Kubilius та Gediminas Kirkilas) планують висунули ініціативу на саміті СхП за умови, що Європейська комісія її схвалить. Проект передбачає виділення щороку 5 млрд євро на підтримку реформ в Україні. Кошти мають надходити з бюджету ЄС (за статтею External Investment Plan). Планується навіть зарезервувати для України на 2020-2027 роки суму в обсязі 3% бюджету ЄС (30 млрд євро). Водночас ЄС може затвердити документ не раніше 2019-го. При цьому з 2020 року фінансування ініціативи СхП буде суттєво скорочено, до чого спонукає вихід із ЄС Британії – однієї з дев’яти країн – донорів бюджету Євросоюзу (15 млрд дол., 10,7%, решта країн ЄС – реципієнти). Відповідно, ризики провалу цієї ініціативи залишаються великими.
Уряд України палко підтримує ці плани: 5 млрд євро дорівнює 3% бюджету ЄС на 2017 рік, 3,7% його витратної частини та 6% ВВП України. У разі затвердження це буде надзвичайний випадок: програми допомоги ЄС країнам «нової Європи» ніколи не перевищували 5% їхнього ВВП. Після «Майдану» Україна отримала сукупно 20 млрд дол. міжнародної фінансової допомоги та позик, які не виправили фундаментальні економічні та соціальні проблеми країни – більша частина цих коштів пішла на рефінансування попередніх боргів. При цьому найбільшими інвесторами України залишаються Росія (1,667 млрд дол. за 2016 рік) та Кіпр (427,7 млн дол.), офшор № 1 для бізнесменів РФ та України.
Проте «план Маршалла» виник небезпідставно: за останні три роки ЄС отримав від України низку потужних бонусів для свого бізнесу: знято митні перепони, відкрито доступ до мінеральних, інтелектуальних ресурсів та робочої сили, надана можливість брати участь у приватизації пріоритетних держпідприємств, відкрито доступ до ринку газу. Відтак це буде радше заслужена взаємовигідна допомога, а не жест доброї волі. Питання лише в тому, як саме використає ці фонди правлячий клас України.
Якісне державне управління: після підписання УА, ЗВТ та отримання безвізового режиму у керівництва України суттєво зменшився ентузіазм рухатися в інших напрямках, оскільки там ідеться про якісне державне управління на принципах демократії та про інструменти забезпечення західних цінностей. Натомість з`явився новий формат співпраці з ЄС – «нормандський», оскільки СхП не передбачає безпекового «виміру», крім співробітництва в надзвичайних ситуаціях. На останньому саміті в Ризі у 2015-му Україна разом із партнерами зобов’язалася до 2020 року виконати 20 конкретних зобов’язань, включаючи такі суперечливі, як статева рівність, вимога до фермерів дотримуватися стандартів ЄС для своєї продукції, вимога до урядів створювати інструменти для подолання корупції та забезпечення верховенства права.
Чого немає в СхП, так це достатніх коштів, інструментів захисту від зовнішньої агресії Росії та стимулів для правлячих класів у країнах-партнерах просувати демократичні принципи державного управління й забезпечувати права людини. Крім того, «план Маршалла», задуманий на двосторонній основі ЄС – Україна, не вписується у формат СхП.
То чи потрібна Україні подальша участь у СхП? Для політичного класу доданої вартості вона не несе. Що стосується нації, то виокремимо найбільш складні проблеми України, які хоч якось охоплює ініціатива СхП, і спробуємо зрозуміти, чим тут може допомогти ЄС.
Якість українського правлячого класу не відповідає статусу еліти за своїми намірами. Цей клас має на меті власне збагачення та забезпечення безперервності своєї влади, що є природним, однак шляхи досягнення цих цілей ведуть до деградації економіки, занепаду нації та дезінтеграції країни. Україна втратила перспективу стати процвітаючою, прагнення нації до вступу в ЄС поступово трансформується в еміграцію на персональному рівні. Бажаним вбачається створення потужних важелів впливу ЄС на правлячий клас для забезпечення ефективного просування реформ. До таких можна віднести наступні напрями створення стимулів:
- Просвітництво: представники правлячого класу не мають позитивного бачення перспектив власної країни на базі якоїсь дієвої політичної теорії (наразі сповідується вульгарний неолібералізм: дозволено все, що прямо не заборонено законом).
- Існує потреба у створенні дієвих інститутів забезпечення принципу справедливої конкуренції в економіці. Це дозволить розірвати коло перетоку грошей олігархів, отриманих завдяки створенню штучних монополій, у політику для посилення або утримання своїх монополій на ринку, що врешті заперечує фундаментальне право людини на добробут.
- Бажано створити інструменти примусу до ефективних реформ під загрозою втрати незаконно отриманих активів, розміщених у західній фінансово-банківській системі (моральним виправданням тут є розуміння, що олігархи непатріотично фінансують розвиток не вітчизняної економіки).
Деградуюча якість бюрократичного апарату держави: тут потрібні інструменти якісного добору, підготовки та розстановки кадрів, без чого неможливо ані керувати державою, ані впроваджувати такі необхідні реформи. Нам потрібна нова кадрова політика, інструменти недопущення конфлікту інтересів, руйнація державних механізмів узурпації влади з боку правлячого класу шляхом їхнього реформування під «західні стандарти».
Нарешті, існує потреба посилити експертний вплив громадянського суспільства на порядок ухвалення державних рішень там, де це доцільно.
[1] The Obsolescence of the European Neighbourhood Policy, Monday, 9 October 2017 https://www.ceps.eu/publications/obsolescence-european-neighbourhood-policy
[2] Центр соціальних та маркетингових досліджень «Социс» та Соціологічна група «Рейтинг».
Матеріал підготовано в рамках спільних інформаційних проектів партії «Українське об’єднання патріотів – УКРОП» та фонду «Майдан закордонних справ».
