Олег Бєлоколос
дипломат, експерт фонду "Майдан закордонних справ"
14 листопада військові у Зімбабве вивели на вулиці столиці країни – Хараре бронетехніку, захопили державну телекомпанію ZBC, але заявили, що це не переворот, і президенту країни Роберту Мугабе нічого не загрожує. Міжнародні ЗМІ як головну причину виступу армії розглядають те, що минулого тижня Мугабе звільнив віце-президента Еммерсона Мнангагва, якого раніше вважали найімовірнішим наступником президента. Але потім ситуація змінилася, і можливою наступницею почали називати дружину Мугабе – одіозну Грейс.
Однак скидається на те, що справжні причини нестабільності в цій країні значно глибші, і для цього слід водночас поглянути на загальноафриканський контекст.
Відомо, що після здобуття незалежності переважна більшість представників нових африканських еліт так і не спромоглася навіть наблизитися до вирішення складних завдань національного розвитку. Більш того, невеликі наявні ресурси та міжнародна допомога майже повністю витрачалися на чисельні популістські ініціативи, амбітні політичні проекти, війни з сусідами, цинічне самозбагачення, створення власного культу, зміцнення особистої влади та проведення жорстоких репресій проти будь-якої опозиції. Найбільш наочними й відомими прикладами цього є самопроголошений імператор Центральноафриканської імперії Жан-Бедель Бокасса, диктатор Уганди Іді Амін, Екваторіальної Гвінеї Масіас Нгема, президент Зімбабве Роберт Мугабе.
Можна також додати, що політичні процеси, які відбувалися й відбуваються в багатьох африканських країнах, деякі експерти називають псевдодемократією, виходячи з того, що їхнє реальне наповнення не має нічого спільного зі справжньою демократією, яка передбачає вільне волевиявлення народу та його активний контроль за діями влади. Така псевдодемократія була і, на жаль, залишається для лідерів багатьох африканських держав своєрідним «продуктом для зовнішнього вжитку», засобом для отримання міжнародної допомоги та кредитів, які були б джерелом коштів на утримання численного адміністративного апарату, армії, поліції, сил безпеки, підконтрольних засобів масової інформації, та, відповідно, слугували б інструментом для зміцнення особистої влади.
Слід констатувати, що за часи незалежності африканські країни так і не спромоглися розбудувати основні засади сталого розвитку. Значно уповільнює сьогодні темпи економічного зростання Африки відсутність дієвого інституту права власності, у тому числі на землю. Дрібні фермери, які традиційно господарюють на невеликих ділянках, не мають реальних можливостей для отримання кредитування, страхування, закупівлі добрив, необхідної сільськогосподарської техніки та, як і раніше, повністю залежать від мінливих погодних умов. Внаслідок цього спостерігається хронічна нестача основних продуктів харчування, особливо у віддалених районах.
Як відомо, Роберт Мугабе править Зімбабве (колишня Південна Родезія) з 1980 року (спершу на посаді прем'єра, а з 1987-го – президента) і вважається одним з останніх представників генерації борців національно-визвольного руху 60-70-х років. Протягом свого правління він спромігся перетворити цю квітучу країну зі стабільною економікою на справжню руїну: після приходу до влади Мугабе фактично встановив однопартійну диктатуру, жорстко придушував будь-яку опозицію, брутально розправлявся з невдоволеними, втручався в ціноутворення, конфіскував землю у фермерів – нащадків переселенців з Європи, які забезпечували левову частку ВВП, постійно вимагав кошти від міжнародних фінансових організацій та іноземних інвесторів. Під час його перебування при владі деградували система управління, інфраструктура та сфера охорони здоров’я, внаслідок чого постійними явищами стали епідемії, зокрема холери. Країна сьогодні є хронічним реципієнтом міжнародної гуманітарної допомоги, яку уряд не пропускає у райони, де населення не демонструє необхідної лояльності.
Звичайно, 93-річний президент Мугабе у всіх труднощах Зімбабве звинувачував саме «білих колонізаторів», «неоімперіалістів» та підступний Захід.
Вочевидь, поштовхом до заколоту стало невдоволення військових спробою деяких кіл, наближених до дружини Мугабе Грейс, втрутитися в політику. Вірогідно, мало хто з них хотів би бачити Грейс наступним лідером країни. За наявною інформацією, оточення правителя Зімбабве нещодавно розкололося на дві групи: молоді керівники підтримували дружину президента, інші – віце-президента, на боці якого переважна більшість ветеранів визвольної війни. Цікаво, що за любов до розкошів багато хто називає Грейс Мугабе Грейс Гуччі, а оточення відстороненого віце-президента Еммерсона Мнангагва у деяких джерелах іменують «командою Лакост», правда, невідомо, чи пов’язано це з тим, що він замолоду належав до вуличної банди «крокодилів», чи, можливо, з прихильністю його прибічників до дорогого одягу цього вельми популярного бренда.
Заслуговує на увагу інформація про те, що армія – один із традиційно найпотужніших політичних інструментів у будь-якій африканській країні – до недавнього часу дотримувалась нейтралітету. Однак, за деякими даними, ще влітку цього року командувач Сил оборони Зімбабве (Zimbabwe Defence Forces, ZDF) генерал Костянтино Чівенгу заявив, що не дозволить зайняти головну посаду в країні тому, хто не брав участі у війні, тобто дружині президента.
Очевидно, наразі йдеться про боротьбу за владу між двома кланами, однак це також може означати й кінець влади одного з найстаріших диктаторів світу. Станом на 16 листопада відомо, що військові помістили Роберта Мугабе під домашній арешт, а його дружина начебто відлетіла до Намібії. Попри військову техніку, на вулицях столиці сьогодні доволі спокійно. У пресі з’явилася інформація про візит до Хараре урядової делегації з ПАР для переговорів з військовими.
Як далі розвиватимуться події в цій країні на Півдні Африки, насправді не знає ніхто. Майбутнє там завжди є малопрогнозованим і таким же темним, як африканські ночі. Зате можна цілком погодитись зі словами одного священика з відомого кінофільму про Африку: «Постійною на цьому континенті залишається лише надія»...
Матеріал підготовано в рамках спільних інформаційних проектів партії «Українське об’єднання патріотів – УКРОП» та фонду «Майдан закордонних справ».
