Близькосхідний цугцванг для Росії

Світ за тиждень Спільний проект з політичною партією «Українське об’єднання патріотів – УКРОП»

Олег Бєлоколос,

експерт фонду «Майдан закордонних справ»

Нещодавнє голосування та фактичне приниження Москви в Організації із заборони хімічної зброї (ОЗХЗ), яка всупереч позиції Росії зберегла повноваження не лише документувати випадки використання хімічної зброї, а й проводити власне розслідування із встановленням винних, знову привернуло увагу світової спільноти до ситуації на Близькому Сході, де Кремль прагне реалізувати свої геополітичні інтереси. Важливість цієї дипломатичної поразки Москви – у тому, що тепер ОЗХЗ має створити так звану місію швидкого реагування, яка вже на початку 2019 року почне свою роботу в Сирії.

Наразі скидається на те, що песимістичні для Росії прогнози щодо її близькосхідного курсу починають поволі втілюватися: продовження внутрішньосирійського конфлікту, загострення протистояння між Ізраїлем та Іраном і ситуація навколо іранської ядерної угоди змушує Кремль визначатися зі своїми пріоритетами.

Між тим Ізраїль, який сьогодні активно не протестує проти присутності Росії в Сирії, звинувачує Тегеран у тому, що він свого часу не надав усієї інформації при укладенні відомої ядерної угоди й насправді активно працював над створенням ядерних боєголовок. Тель-Авів також вочевидь стурбований тим, що іранці потенційно зможуть загрожувати йому під парасолькою російських комплексів протиповітряної оборони, які Москва розгортає на сирійській території.

Відомо, що Росія насамперед має на меті зберегти режим Асада в Сирії як гарантію свого впливу та збереження функціонування власних військових баз і опорних пунктів у цій країні; не допустити постійної присутності США в регіоні; зміцнити стратегічний трикутник Росія – Туреччина – Іран, який за задумом має повністю контролювати ситуацію на Близькому та Середньому Сході; збільшити свій політичний вплив у регіоні та гарантувати значні економічні преференції; використати Сирію, як і Україну, як полігон для випробовування нових видів озброєння та відпрацювання бойової тактики військ. Зокрема, останнє відверто підтвердив Путін під час зустрічі з керівництвом російського міністерства оборони 19 листопада цього року.

Між тим Іран, який є, мабуть, найбільшим союзником Москви, сам має великі та амбітні цілі в регіоні. При цьому в розпорядженні Тегерана – значний воєнний компонент у вигляді військових Корпусу вартових Ісламської революції, бойовиків угруповання «Хізбалла», що «вже перетворилася з потужного збройного недержавного ліванського угруповання на щось більш подібне до транснаціонального шиїтського іноземного легіону», добровольців з Афганістану та Іраку, без яких не обійдеться ані режим Асада, ані Росія. Більш того, Іран явно налаштований на власну гру й хоче контролювати не лише Сирію, а й увесь регіон за допомогою мережі шиїтських угруповань, які йому підпорядковуються.

Оскільки роль одноосібного арбітра на Близькому Сході виявилась недосяжною, у Москві вочевидь вирішили перекваліфікуватися на посередника між Ізраїлем та Іраном. Однак вбачається, що при цьому в Кремлі явно не враховують градус ізраїльсько-іранського протистояння та саму природу протиріч.

Збиття у вересні російського літака Іл-20 у Сирії вкотре підтвердило, що керівництво у Кремлі явно переоцінило свої можливості й не зовсім зрозуміло, у що саме вплуталось, коли три роки тому, в серпні-вересні 2015 року, приймало рішення щодо дій у цій близькосхідній країні. На доказ цього можна згадати, що так звана участь збройних сил Російської Федерації на боці урядових військ була заявлена як операція з обмеженим терміном дії проти екстремістів з Ісламської держави.

Однак схоже на те, що перед Москвою постала надскладна дилема: цілком імовірна подальша ескалація конфлікту між Ізраїлем та Іраном змусить Росію однозначно ставати на бік Дамаска й шукати спосіб взаємодії з Туреччиною, яка також традиційно грає свою партію в цьому регіоні. 

Наразі Росія не спромоглася реалізувати й свою головну мету: повністю позбавити Сполучені Штати впливу у регіоні, адже Вашингтону все ж таки вдалося зберегти відносини і з Туреччиною, і з курдами. Підтвердженням цього є нещодавно заявлені наміри американської армії розмістити спостережні пости на турецько-сирійському кордоні та на півночі Сирії. Більш того, 20 листопада США оголосили про викриття законспірованої російсько-іранської мережі, метою якої є постачання нафти режиму Асада та фінансування проіранських угруповань на Близькому Сході. Тобто Вашингтон зовсім не збирається залишати цей регіон поза увагою.

Однак і це ще не все, адже навіть в умовах слабкої стабілізації ситуації в Сирії, коли врешті-решт у перспективі виникнуть питання економічного відновлення цієї багатостраждальної країни, вага Росії почне неухильно зменшуватися, незалежно від того, хто перебуватиме на верхівці влади в Дамаску. Сирійські лідери, безсумнівно, віддаватимуть перевагу тим країнам, які зможуть запропонувати великі за обсягом програми економічної допомоги, масштабні інвестиції та нові технології.

Тобто, як це вже траплялося у російській історії, навіть вигравши війну в Сирії й досягши певних тактичних цілей, Росія ризикує програти у перспективі.

Є підстави вважати, що під час зустрічі лідерів Німеччини, Франції, Туреччини та Росії у Стамбулі 27 жовтня Москва, розуміючи обмеженість власних ресурсів, зондувала питання залучення європейських коштів для так званого відновлення Сирії. Однак у сучасних умовах росіянам навряд чи варто сподіватися на позитивну реакцію європейської сторони.

Між тим витрати Росії на війну в Сирії щодня зростають і вочевидь стають усе більшим тягарем для російського бюджету. І хоча точні дані залишаються невідомими, уже можна уявити майбутнє здивування експертів, які врешті-решт дізнаються про порядок цифр. Так, як свого часу багато хто здивувався, коли почув, що лише на підтримку Ефіопії у нікому не потрібній війні проти Еритреї в 1974-1991 роках СРСР витратив близько 6 мільярдів доларів США за тогочасним курсом...

Наразі вбачається, що і війна, і стабільний мир у Сирії є однаково невигідними для Москви. І здається, що близькосхідна шахова партія, яку так хитро задумували свого часу у Кремлі, цілком реально може перетворитися для Росії на геополітичний цугцванг.

Експерти
Олександр Поліщук

Олександр Поліщук

Військовий дипломат, експерт з питань оборонного будівництва та безпеки. Публікації
Андрій Клименко

Андрій Клименко

Голова спостережної ради Фонду, експерт з питань Криму, головний редактор сайту http://www.blackseanews.net/ Публікації
Богдан Яременко

Богдан Яременко

Голова правління, експерт з питань зовнішньої та безпекової політики Публікації
Дмитро Новак

Дмитро Новак

Заступник голови правління, фінансовий директор Публікації
Олег Бєлоколос

Олег Бєлоколос

Експерт з питань зовнішньої та безпекової політики Публікації
Олександр Хара

Олександр Хара

Експерт з питань зовнішньої та безпекової політики, заступник голови правління БО «Інститут стратегічних чорноморських досліджень» Публікації
Олексій Куроп’ятник

Олексій Куроп’ятник

Експерт з питань зовнішньої та безпекової політики Публікації
Ольга Корбут

Ольга Корбут

Фахівець-аналітик з питань тимчасово окупованих територій Публікації
Тетяна Гучакова

Тетяна Гучакова

Експерт з питань тимчасово окупованих територій Публікації
Юрій Смєлянський

Юрій Смєлянський

Економічний експерт, експерт з питань тимчасово окупованих територій, голова правління БО «Інститут чорноморських стратегічних досліджень» Публікації