Чергова політична криза у Вірменії

Світ за тиждень Спільний проект з політичною партією «Українське об’єднання патріотів – УКРОП»

Олексій Куроп’ятник

дипломат, експерт фонду «Майдан закордонних справ»


17 квітня 2018 року в парламенті Вірменії (Національному зібранні) відбулося скандальне призначення Сержа Саргсяна, екс-президента з 10-річним стажем, на посаду прем’єр-міністра з розширеними повноваженнями. Це призначення завершує перерозподіл повноважень між ключовими державними інституціями, розпочатий у грудні 2015 року шляхом ухвалення поправок до Конституції. Відтепер президент стає церемоніальною, а прем’єр-міністр – ключовою фігурою в країні. Скасовано обмеженнями щодо терміну перебування на посаді прем’єра, одна особа може обіймати її довіку.

Реформа конституції сама по собі викликала масові протести опозиції та населення ще на стадії ухвалення, оскільки зробила уряд повністю непідзвітним парламенту. Критики, включаючи офіційну парламентську опозицію, вважають реформу щодо зміни політичної системи на суто парламентську заходом, спрямованим на консервацію існуючого режиму олігархів, який швидко деградує. Але призначення на прем’єрську посаду саме екс-президента Сержа Саргсяна цілком прогнозовано тільки посилило протестні настрої з двох причин. По-перше, за 10 років правління цього політика економічна, соціально-політична, демографічна та безпекова ситуація в країні суттєво погіршилася. По-друге, Саргсян ще у грудні 2015 року обіцяв не висувати свою кандидатуру на новостворену посаду прем’єра, але, як тепер виявилося, слова не дотримав. Додаткового посилення протестам надав той факт, що кандидатуру цього неоднозначного політика висунула правляча Республіканська партія за один робочий день (14 квітня, у суботу) до голосування, що скидалося на шахрайство, оскільки правляча коаліція має достатньо голосів для ухвалення цього рішення будь-коли.

Для невдоволення населення існують серйозні причини, яких лише більшає. Вірменія вже багато років поспіль живе у стані перманентної економічної кризи, половина громадян мають доходи нижче межі бідності (120 дол. на місяць), що менше мінімального споживчого кошика в регіоні. Державний борг за роки президентства Саргсяна збільшився вчетверо, з 1,7 млрд дол. до 6,8 млрд дол., і фактично перевищив законодавчо визначену межу 60% від ВВП. Замість конструктивних заходів посилення економіки уряд і тут вдався до шахрайства із законодавством: спочатку з визначенням базового річного показника в розрахунку ВВП, потім вилучив із суми боргу зобов’язання центробанку. Проте державний борг країни має тенденцію до подальшого зростання, що посилює інфляцію та знецінює купівельну спроможність національної грошової одиниці. Доходна частина бюджету не покриває витратну частину, до кінця поточного року борг сягне 7,2 млрд. дол. До ВВП державний борг зріс з 16,4% у 2007 році до 56,6% – у 2016-му, на кінець 2017 року (ще не оприлюднений) очікується показник 60,7%.

З 2014 року у Вірменії прискорилася деградація соціально-економічних чинників через стагнацію ключового партнера – російської економіки, яка перебуває під зростаючим тиском західних санкцій. Особливо болючим для Єревана виявилася повна залежність його енергетичної інфраструктури від російських власників, які фігурують у санкційних списках Заходу. Військовий союз із РФ на початку 1990-х років також сприяв псевдоперемогам Вірменії у війні в Нагорному Карабасі, яка привела країну з нестабільною економікою до регіональної ізоляції. Торговельні кордони Вірменії відкриті тільки з Іраном та Грузією, але з більш багатими країнами та перспективними партнерами Азербайджаном і Туреччиною з 1994 року вони залишаються закритими. Недарма Вірменія відчайдушно намагається будувати економічні відносини паралельно з Росією та Євросоюзом. Як результат, у країні зростає усвідомлення необхідності зміни політичного курсу, що за нинішнього правлячого класу є неможливим.

Попри жорсткий олігархічний режим, масові вуличні протести у Вірменії також мають довгу історію. Традиційно в цій країні жодна президентська виборча кампанія – 1996, 2003, 2008 та 2013 років – не минала без заперечення її результатів з боку опонентів та масових протестів. Крім того, в Єревані проводилися масові акції протесту щодо невирішених складних соціальних проблем («електромайдан» 2015 року та виступи проти підвищення транспортних тарифів, захоплення у 2016-му невдоволеними громадянами посту дорожньої поліції). Часто такі акції супроводжувалися сутичками з правоохоронцями. При цьому політикам вдавалося уникати урядової кризи та незаконного переходу влади до іншої політичної групи (крім стрілянини в парламенті в 1999 році). Яскравий приклад – трагічні події в березні 2008-го.

Проте більшість нинішніх політичних проблем беруть свій початок саме у 2008 році, коли на хвилі масових вуличних протестів розпочалася політична кар’єра Сержа Саргсяна. На тлі дефіциту легітимності та проблем в економіці він, замість їхнього вирішення, вдався до активного маневрування, щоб уникнути поглиблення кризи.

Офіційна опозиція, включаючи блок «Ельк» (Вихід), намагається утримуватися у своїх вимогах у межах правового поля і не спромоглася досягти помітних результатів, навіть висунути нових пристойних та яскравих лідерів. Однак напередодні голосування в парламенті 17 квітня за нового прем’єр-міністра люди вийшли на вулиці міст з протестом. Головним генератором усіх останніх акцій з літа 2016 року залишається Нікол Пашинян, який претендує на роль головного опозиціонера та покладається лише на мирні форми громадянської непокори.

Студентські протести в Єревані відбувалися багато разів: у 2007, 2008, 2013, 2014, 2015 роках. Але цього разу все змінилося. Більшість протестувальників – це молодь у віці 18-24 роки, інколи навіть молодше. Все це – результат організаційних інновацій Нікола Пашиняна, у минулому редактора щоденної газети Haykakan Zhamanak. До ставки на молодь, навіть підлітків, спонукає еміграція економічно активного населення: тільки у 2017 році з Вірменії з населенням 2,9 млн осіб виїхало назавжди більш ніж 37,5 тис. заробітчан. За 26 років населення скоротилося на 500 тис. осіб, тобто на 1/7 частину, що на тлі народжуваності мінус 2,3% (40,6 тис. у 2016-му) веде до депопуляції країни. Старіюча частина населення у своїй більшості вже змирилася з олігархічним режимом.

Мирні акції громадянської непокори з незвичною тактикою дій виявилися безпрецедентними для країни. Нікол Пашинян створив метод протесту, коли населення «грає з владою у м’яч». Два роки тому йому дорікали організацією протестів «Сасна Дзер», які призвели до змін в уряді. Його протестний рух спрямований саме на інтереси молоді, він звертається до почуття справедливості, прагнення до вільного життя в демократичній державі, а не в авторитарному режимі, який поступово посилюється. Цей протестний рух розпочався з акції «Мій крок» як піша хода по країні, за кілька діб протестувальники подолали 200 км та провели мирні акції в містах Ґюмрі, Ванадзорі, Спітаку, Діліжані, Абовяні та Раздані.

Тепер акції сконцентрувалися в столиці і, за планом Пашиняна, їх спрямовано на блокування входів до державних установ з метою продемонструвати владі спроможність паралізувати її роботу та спричинити транспортний колапс. Акція супроводжувалася страйком та мітингом біля будинку парламенту і проходила без ознак явного порушення законодавства, з урахуванням того, щоб не налаштовувати проти себе пересічних мешканців. 17 квітня тисячний натовп під проводом Нікола Пашиняна рухався в центрі міста у різних напрямках, блокуючи буквально на кілька хвилин входи до різних державних установ, таких як Генпрокуратура, МЗС, а потім прямував до іншого місця, і все повторювалося, миттєво спричиняючи хаос та автомобільні затори.

Спочатку все це мало доволі безглуздий вигляд, проте дії учасників були добре організовані, хоч акція проводилася «розрізнено» та одночасно по всьому місту. При цьому окремі ключові транспортні перехрестя в центрі залишалися щільно заблокованими. Місцями на вулицях споруджувалися барикади, які блокували прохід і проїзд. Тисячі городян вийшли на вулиці для підтримки протестів молоді, вони блокували поліцію, але пропускали випадкових водіїв, заблокувавши центр міста на 40 годин.

Протестувальники постійно рухалися, а не просто стояли, що ускладнювало поліції пошук законного приводу для їхнього затримання. Уряд вивів на вулиці поліцію у мінімальній кількості, у центрі міста постійно розташувалася тільки тонка шерега курсантів поліцейської школи, які чергували на входах у державні установи. Поліція звернулася до протестувальників з попередженням не блокувати вулиці під загрозою штрафів. До полудня 18 квітня поліція затримала 66 осіб, включаючи підлітків, за дрібні порушення, пов’язані з протестами. Пізніше було звільнено 30 із 84 осіб, проти яких було висунуто звинувачення в адміністративних порушеннях. Поліція намагається висунути підозру у скоєнні кримінального злочину іншим 54 особам.

Схоже, влада просто не знає, як реагувати на нову форму мирного протесту. З одного боку, вона застосовує поліцію, яка вишукує приводи для порушення кримінальних справ, але ці приводи мають дуже непереконливий вигляд і можуть спровокувати новий потужний громадянський протест. З іншого боку, вона пробує робити гарну міну при поганій грі. Так, Гагік Мінасян, депутат від правлячої Республіканської партії, заявив 18 квітня на прес-конференції, що якщо протестанти не порушують закони під час своїх акцій у центрі Єревана, вони тільки підвищують статус Вірменії як демократичної країни в світі, оскільки окремі громадяни вийшли на вулиці для використання своїх прав, що є нормальним для демократичної країни. У будь-якому разі влада намагається не спровокувати своїми діями акції громадянської непокори з елементами справжнього безладу. Проте 19 квітня після сутичок біля урядових будинків поліція затримала ще 106 протестувальників, які намагалися не допустити проведення засідання уряду, котре було відкладене на кілька годин. Поліція застосувала проти мирних студентів спецзасоби (але обмежено) та публічно наполягає на законності своїх дій.

Кремль звично підкреслив незаконність протестів, а Держдепартамент США закликав сторони утримуватися від насильства. Проте проблема полягає в тому, що ані влада, ані офіційна опозиція не мають достатнього рівня довіри у суспільства, щоб спиратися на підтримку його більшості. Ситуація складається патова. Протестні настрої виявилися потужними, але опозиції бракує харизматичного альтернативного лідера: суспільство не готове міняти Саргсяна на Пашиняна. Є сумніви щодо наявності у організаторів протестних акцій конструктивної програми дій, крім спроби не допустити призначення Саргсяна на посаду. Однак протести можуть виявитися тривалими. Влада сама створила для опозиції брак інших можливостей досягти змін у країні, підштовхуючи до незаконних дій.

Експерти
Олександр Поліщук

Олександр Поліщук

Військовий дипломат, експерт з питань оборонного будівництва та безпеки. Публікації
Андрій Клименко

Андрій Клименко

Голова спостережної ради Фонду, експерт з питань Криму, головний редактор сайту http://www.blackseanews.net/ Публікації
Богдан Яременко

Богдан Яременко

Голова правління, експерт з питань зовнішньої та безпекової політики Публікації
Дмитро Новак

Дмитро Новак

Заступник голови правління, фінансовий директор Публікації
Олег Бєлоколос

Олег Бєлоколос

Експерт з питань зовнішньої та безпекової політики Публікації
Олександр Хара

Олександр Хара

Експерт з питань зовнішньої та безпекової політики, заступник голови правління БО «Інститут стратегічних чорноморських досліджень» Публікації
Олексій Куроп’ятник

Олексій Куроп’ятник

Експерт з питань зовнішньої та безпекової політики Публікації
Ольга Корбут

Ольга Корбут

Фахівець-аналітик з питань тимчасово окупованих територій Публікації
Тетяна Гучакова

Тетяна Гучакова

Експерт з питань тимчасово окупованих територій Публікації
Юрій Смєлянський

Юрій Смєлянський

Економічний експерт, експерт з питань тимчасово окупованих територій, голова правління БО «Інститут чорноморських стратегічних досліджень» Публікації