Минулого тижня, в середу, після виснажливих місячних переговорів дві ключові традиційні партії ФРН (консерватори та соціал-демократи) заявили, що умови відтворення «великої» правлячої коаліції нарешті в цілому погоджені. Перемовини проходили складно й напружено, часто вночі, у непростий період, коли вся політична система західної ліберальної демократії вступила в кризу, що вилилося у зростання популізму, націоналізму та значне послаблення впливу традиційних партій та їхньої здатності формувати стабільний уряд. При цьому напередодні очікуваної чергової хвилі глобальної фінансової кризи національна економіка ФРН вже котрий рік стабільно зростає, що створює підступне відчуття стабільності та пригнічує волю політиків до проведення ризикованих амбітних реформ.
Після шести місяців очікування працездатного уряду в найбільш економічно потужній країні Євросоюзу для одних столиць ця подія стала полегшенням, у інших викликала занепокоєння через її суперечливість та неостаточний характер, зважаючи на потребу її партійного ухвалення на тлі зростаючої опозиції в лавах соціал-демократів. Ангела Меркель залишиться на посаді канцлера й надалі «повільно вирішуватиме маленькі питання в стилі маленьких очікувань», до чого всі вже звикли. Особливо зраділи цій новині у Брюсселі, оскільки вона має забезпечити реалізацію принаймні частини планів Єврокомісії та президента Франції Еммануеля Макрона щодо реформування єврозони та Євросоюзу.
На національному рівні найскладнішими питаннями переговорів стали закон про зайнятість, який просуває ХДС, та уніфікація існуючої багаторівневої за оплатою системи охорони здоров`я (окремо для бідних і багатих), за яку виступає СДП, керуючись прагненням соціальної справедливості, що може видатися трохи дивним для українського читача, якого котрий рік поспіль привчають до «ринкових принципів та цін». Консерватори опиралися вимогам СДП щодо зростання податків для багатих та об`єднання приватного й державного медичного страхування в єдину державну систему. Сторони передбачили певну додаткову допомогу пенсіонерам, запровадження «материнських пенсій» для батьків на період декретної відпустки. Зараз соціальні програми гарантують німцям пенсії на рівні 48% від поточних зарплат до 2025 року, сплату повного дня шкільного навчання дітям до 10 років та заборону на державно-приватне співробітництво в освітній політиці. Також сторони погодили збільшення обсягів інвестицій в освітні школи, інфраструктуру та цифрову економіку.
Проте перехід на електрокари, над яким німецька промисловість працюватиме протягом наступних десятиріч, угода залишила без конкретної уваги. Гігантське завдання щодо інтеграції в суспільство новоприбулих біженців ледь згадане без конкретизації: консерватори наполягають на щомісячному обмеженні кількості біженців для возз’єднання родин до 1 тис. осіб з річним максимумом квоти іммігрантів 180-220 тисяч.
Проте набагато більше значення коаліційна угода має для Європи. Її аналіз свідчить, що новий уряд більше схильний просувати проект подальшої інтеграції всього Євросоюзу, що відповідає намірам Єврокомісії та її голови Жан-Клода Юнкера, а не проект поглиблення інтеграції єврозони, за який виступає Еммануель Макрон. Німеччина налаштована виділяти більше грошей саме в бюджет ЄС – для посилення інструментів фінансової стабілізації, а також на підтримку структурних реформ у проблемних країнах єврозони, для проведення яких відсутня політична воля. Так, в Італії реформи зупинені, зокрема щодо покращення етики в податковій політиці та лібералізації ринку праці, у Португалії ключові реформи не відбулися в необхідному обсязі, Франція тільки розпочала свої реформи. Лише Ірландія та Іспанія провели глибинні реформи належним чином.
Однією з ключових тем дебатів під час переговорів стала інвестиційна політика: «велика коаліція» прагне розширити Європейський фонд стратегічного інвестування (EFSI) та створити інвестиційний бюджет. Це розумний крок з огляду на те, що в більшості країн ЄС чистий приріст основного капіталу (net fixed capital formation) залишається незначним, і це негативно позначається на кредитному рейтингу, зокрема Італії, Греції та Португалії. Проте коаліція не планує створювати бюджет єврозони, як до того закликає Макрон, хоча 2/3 промислового експорту ФРН спрямовано саме туди.
Шляхи підвищення занизького рівня заробітної плати в економічно слабких країнах ЄС, який безпосередньо впливає на попит щодо німецького експорту, залишаються для нової коаліції найбільш суперечливим питанням. Офіційний Берлін начебто планує концентруватися на економічній адаптації цих країн до власної економічної структури, посилювати їхню конкурентоспроможність, суттєво знизити рівень безробіття серед молоді. Водночас коаліція визнає потребу запровадити «європейську мінімальну зарплатню» та мінімальні соціальні стандарти, що буде складно виконати економічно слабким країнам. Німецькі експерти вважають, що таким чином новий уряд прагне захистити національне виробництво від конкурентів з єврозони.
У податковій політиці коаліція прагне створення спільної податкової бази, запровадження мінімальної ставки на «гармонізований» корпоративний податок, а також податку на фінансову трансакцію. Спільні зусилля Німеччини та Франції в цьому плані можуть підвищити шанси на ухвалення консенсусного рішення з означених питань на рівні ЄС. У питанні протидії кліматичним змінам Європа під проводом Німеччини має стати антиподом США: коаліція погодилася на продовження застосування торговельної системи на CO2.
Разом з цим в угоді міститься низка суперечливих цілей, передусім щодо бюджету ЄС. Так, коаліція визнає важливість того, щоб він був «потужним», із доданою вартістю для всього Євросоюзу, але водночас зберігає недоторканною Спільну сільськогосподарську політику (ССП), на реалізацію якої, попри її поступове зменшення, все ще припадають найбільші відрахування з бюджету ЄС, які йдуть на субсидії фермерам із Польщі, Греції та Іспанії. При цьому найбільших втрат зазнають як донори Німеччина та Нідерланди, і саме ССП перебуває з 2005 року в пріоритеті мотивацій українського бізнесу щодо інтеграції з ЄС.
Сторони визнали необхідність та погодили напрямки подальшої інтеграції Євросоюзу, зокрема щодо перетворення «Європейського стабілізаційного механізму», який забезпечує надання фінансової допомоги країнам-членам у стані кризи, на повномасштабний інструмент МВФ під парламентським контролем та в рамках європейського законодавства. Внески Німеччини до бюджету ЄС збільшаться, будуть гармонізовані фонди для «економічної стабілізації, соціального єднання та на підтримку структурних реформ у єврозоні», які теоретично можуть стати першим кроком до створення інвестиційного бюджету єврозони. Угода передбачає застосування принципу обопільної солідарності внесків до бюджету ЄС, що передбачає використання більш жорстких важелів впливу на країни Центральної та Східної Європи, які виступають проти квот Брюсселя на біженців.
Однак за межами угоди залишилася така важлива тема, як створення банківського союзу. Серед перспективних пріоритетів також не згадується бюджет на подолання наслідків кліматичних змін, що фактично анулює зобов’язання Німеччини досягати визначених показників шкідливих викидів до 2022 року шляхом припинення ядерної генерації та посилення вугільної. Незрозуміло, чи робитиме Європейський монетарний фонд щось більше, ніж встановлення правил, як пропонував Вольфганг Шойбле, консервативний міністр фінансів, та чи функціонуватиме його парламентський контроль на національному або європейському рівні.
Водночас заклики партнерів (зокрема США) до Німеччини зробити більше для світу поки залишилися без належної уваги. Слово «НАТО» навіть не згадується в угоді, на наступні чотири роки оборонний бюджет та комбінований бюджет оборони, допомоги та дипломатії взагалі не визначений та вказаний лише у пропорції до ВВП.
Але всі ці недоліки угоди мають політичне пояснення. Якщо коаліційна угода 1998 року між СДПН та «Зеленими» мала на меті фундаментальну трансформацію всієї країни з наслідками для світу, то поточна угода радше схожа на констатацію політичного глухого кута й вимушений компроміс. Сама Ангела Меркель назвала її «маломасштабною», що не передбачає відновлення німецької економічної та політичної потуги в світі. Вона швидше свідчить про значну недовіру партнерів один до одного, її основні положення розчарували базових виборців обох партій. Попри детальний виклад основних пунктів, це не є план дій, це скоріше поновлена згода дотримуватися раніше погоджених умов 2013 року про співпрацю. Переговори всередині коаліції продовжуються, про що свідчить доля лідера соціал-демократів Мартіна Шульца, який спочатку погодився на призначення міністром закордонних справ, а через два дні відмовився очолити і партію, і МЗС.
