Олексій Куроп'ятник
дипломат, експерт фонду "Майдан закордонних справ"
Запровадження з боку центрального уряду Іспанії 27 жовтня прямого правління в Каталонській автономії у відповідь на проголошення парламентом регіону незалежності від Іспанії не посприяло ані швидкому, ані ефективному розв’язанню політичної кризи. Офіційний Мадрид і надалі не має намірів вирішувати й навіть визнавати причини її виникнення. Подальший розвиток подій вказує на те, що політична криза просто перейшла у нову фазу.
Спершу звернемо увагу на крах стратегії керівництва консервативної Народної партії, яка очолює нестабільний уряд меншості Іспанії й планувала вкотре застосувати судову систему для вирішення політичних питань, зокрема каталонської кризи. Вперше такий підхід було використано у 2006 році: правовий позов до Конституційного суду на оскарження щойно проведеного референдуму в Каталонії про розширення прав автономії, який тоді подала опозиційна (на той момент) Народна партія, був задоволений у 2010 році. У результаті більшу частину прав, наданих регіону за погодженням із центральною владою, було скасовано, що й стало початком політичної кризи. Після приходу Народної партії до влади у 2011 році вона обрала стратегію недопущення проведення в регіоні погодженого з центральною владою референдуму ані про розширення прав автономії (за прикладом 2006 року), ані з більш радикальними цілями, які на той час вже виникли та зміцніли: так сталося і з осіннім референдумом 2014 та 2017 років. Варто звернути увагу та те, що автономісти-сепаратисти від початку обрали виключно мирний, ненасильницький, переважно правовий спосіб дій, намагаючись рухатись хоча б у рамках правового поля регіону, із дотриманням демократичних процедур (останній приклад – ухвалення місцевого закону про проведення референдуму від 6 вересня ц. р., що його негайно анулював Конституційний суд у Мадриді).
Центральна влада звела політичних опонентів до рангу державних злочинців і поставила собі за мету фізично їх розгромити, засудивши на тривалі терміни за державний злочин. Отут вона й помилилася.
Звинувачення у «повстанні проти влади», «підбурюванні до бунту» та «розтраті бюджетних коштів» (на проведення незаконного референдуму) викликало скепсис та недовіру не лише за кордоном, про що ми скажемо нижче, а й серед правників у Мадриді. Покарання за такі злочини є найтяжчими в Іспанії (від 15 до 30 років позбавлення волі) та прирівнюються до тероризму й убивства. Вказані звинувачення мають нести ознаки якихось ворожих дій та завдання шкоди, а державні злочини у завершеній стадії (саме наш випадок) не можуть обійтися без певних проявів насильства. Але правда полягає в тому, що факти насильницьких дій із постраждалими (до 900 душ) за їхню спробу проголосувати відбулися виключно через дії національної поліції за наказом центрального уряду. Відтак гостро постало питання про перекваліфікацію дій лідерів сепаратистів. Уряд на це поки що не зважився, але такий сценарій уже проглядається, що неодмінно приведе до зняття кримінальних звинувачень взагалі як неадекватних та закриття справ, оскільки це не правова суперечка, а політична, що вирішується на переговорах, які центральний уряд навідріз відмовляється вести.
Вказана обставина пояснює суперечливість дій судової влади в Мадриді після 27 жовтня щодо лідерів сепаратистів. Національний суд Іспанії надає ордер на арешт 14 провідних каталонських політиків без права звільнення під заставу. Цих політиків (крім тих, що виїхали до Брюсселя) заарештовують. Наступного дня Вищий трибунал Іспанії скасовує кілька ордерів, а решті затриманих дозволяє вихід на свободу до суду під заставу: у результаті тільки два лідери громадських націоналістичних об`єднань залишаються під вартою, а всіх політиків і депутатів звільняють. Одна з причин – скарга Карлеса Пучдемона, яку він подав до Європейського суду з прав людини, м. Страсбург. Суд наразі лише погодився прийняти чотири скарги, але навіть не почав їхнього провадження.
Ще більш несподіваною виявилася реакція на дії іспанської влади в Бельгії. Звичайно, вищі посадовці ЄС (на ці посади компромісно обирають слабких другорядних політиків без харизми) зайняли чітку «мовчазну» позицію, надаючи в такий спосіб сигнал про те, що у Європейському кварталі Брюсселя справу Каталонії вважають національною. Проте зовсім іншу позицію зайняв бельгійський уряд, розташований за декілька кварталів. Там домінуючу роль відіграють фламандські націоналісти, лідер яких публічно заявляє, що «фламандці та каталонці як нації йдуть до незалежності». Фламандські націоналісти й так уже домоглися перетворення Королівства Бельгія на федерацію трьох суб`єктів із доволі широкими повноваженнями, тож наразі вони зняли з порядку денного повну політичну незалежність Фландрії. Уряд Бельгії зробив дві речі: він не став негайно виконувати ордер прокуратури Іспанії на екстрадицію Карлеса Пучдемона, як це очікувалося в Мадриді, і передав його на розгляд не в поліцію, а в бельгійський суд, щоб саме суд визначив правомірність документа. При цьому бельгійський уряд заявив про недовіру судовій системі Іспанії як політично упередженій та залежній від іспанського уряду. Також він підкреслив, що йдеться не про судову справу, а про політичну, яку слід вирішувати шляхом переговорів, а не ув`язнення опонентів. Фактично озвучено те, що сором’язливо не наважуються сказати Мадриду очільники ЄС. При цьому в найгіршому випадку, навіть за умови позитивного рішення суду Бельгії щодо ордера Мадрида, реальна екстрадиція каталонських політиків займе від місяців до років.
Якщо лідери найвпливовіших у регіоні партій будуть ув`язнені або переховуватимуться за кордоном, то результати дострокових виборів у Каталонії від 21 грудня будуть наперед скомпрометовані. Відтак уже зараз видно, що розгром політичних опонентів за допомогою судової системи є непродуктивним і нереалістичним.
Тепер розглянемо другий напрямок стратегії іспанського прем’єра Маріано Рахоя з придушення сепаратизму в Каталонії – швидкі дострокові вибори до регіонального парламенту та відповідне переформатування виконавчої й судової гілок влади в регіоні. Тут проглядаються два сценарії:
Перший – на виборах переможуть пронезалежні партії, які вже заявили, що розглядають сам факт оголошення Мадридом виборів за даних умов як законний плебісцит щодо незалежності Каталонії. Буде законно сформований пронезалежний уряд, який підтвердить законність проголошення незалежності Каталонії від 27 жовтня, що призведе до виходу регіону зі складу Іспанії. Вірогідність такого сценарію оцінити складно, оскільки політично населення регіону залишається глибоко розколотим, проте останні опитування підтверджують, що пронезалежні сили дещо наростили свої лави – до 50% «плюс», що може виявитися цілком достатнім для реалізації сценарію. Негативну роль зіграли саме дії центральної влади під час проведення референдуму 1 жовтня. Враховуючи те, що кількість виборців у регіоні з населенням 7,3 млн сягає 5,3 млн осіб, і при цьому позитивно (за незалежність) на останньому референдумі проголосувало 2,2 млн (43%) виборців, а ще 700 тис. осіб поліція розігнала, такий сценарій виглядає реалістичним. Демонстрації протесту (до 750 тис. учасників) проти арештів каталонських лідерів, які пройшли в суботу 12 листопада в Барселоні, продемонструвати високу здатність сепаратистських партій мобілізовувати своїх прихильників.
Негативним чинником, який може провалити цей сценарій, може стати розкол у лавах самих пронезалежних політичних сил: Карлеса Пучдемона з його нестійкою політичної силою розглядають як компромісну фігуру, тепер сепаратистам потрібен харизматичний лідер. Окремі дрібні сепаратистські сили взагалі планують утриматись від участі у виборах. Відтак нездатність сепаратистів об`єднатися може завадити їм домогтися перемоги на виборах, однак сценарій залишається реалістичним навіть попри перереєстрацію в інших місцях 2400 місцевих бізнесів. Маріано Рахой уже попередив, що в разі його (сценарію) реалізації Мадрид знову застосує ст. 155 конституції та скасує результати виборів, що взагалі ставить під сумнів як демократичну суть політичної системи Іспанії, так і здатність керівників держави приймати адекватні рішення.
Другий сценарій, на який, власне, робить ставку Рахой, це перемога проіспанських сил у регіоні за умови мобілізації «мовчазного» електорату, який ігнорував обидва останні референдуми. Це розумний розрахунок, однак тут є великі проблеми: філія Народної партії, дуже слабка в Каталонії, на останніх виборах набрала тільки 8,5% голосів. Її потенційні союзники з числа лівих та соціалістів будують свої виборчі кампанії на критиці саме Народної партії через її причетність до гучних загальнонаціональних корупційних скандалів. Окремі яскраві колишні політичні союзники Маріано Рахоя, скажімо, харизматичний мер Барселони, доволі критично оцінила застосування Мадридом насильства під час референдуму та стратегію судового переслідування політичних опонентів, що послаблює табір «уніоністів».
Більшість політичних теоретиків, коментаторів і дослідників каталонської кризи підкреслюють, що реалізація проекту Європейського Союзу неодмінно веде до зростання неонаціоналізму в найбільш розвинених і багатих регіонах національних держав, які прагнуть максимальної автономії, проте без виходу ані з національних держав, ані з ЄС, досягаючи в такий спосіб трьох ідентифікацій: національно-культурної – в автономії, економічної – в національній державі та свободи подорожей і захисту прав людини – в рамках ЄС. Відтак федералізація Іспанії та інших великих національних країн ЄС на зразок ФРН є логічним і невідворотним напрямом подальшого політичного розвитку в об`єднаній Європі, що мають враховувати проєвропейські політики в Україні.
Матеріал підготовано в рамках спільних інформаційних проектів партії «Українське об’єднання патріотів – УКРОП» та фонду «Майдан закордонних справ».
