Олег Бєлоколос
експерт фонду "Майдан закордонних справ"
Після рішення США вийти з ядерної угоди з Іраном від 14 липня 2015 року, відомої як Спільний всеосяжний план дій, іранська ядерна програма знову опинилася в центрі уваги світу. І зовсім невипадково питання Ірану, серед іншого, також обговорювалося в ході американсько-російського саміту в Гельсінкі 16 липня.
Очевидно, щоб розібратися в цьому питанні, слід згадати, що Іран почав розвивати свою ядерну програму ще за часів правління шаха, зокрема в 1968 році країна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). Згодом Іран уклав контракт з німецькою фірмою Siemens на спорудження в Буширі двох енергоблоків, потужністю 1300 МВт кожен, які були збудовані десь на 70%, однак суттєво постраждали під час ірано-іракської війни 1980-1988 років. Подальші плани також були заморожені внаслідок розриву зв’язків із західними компаніями після Ісламської революції.
На початку 1990-х років Іран намагався отримати допомогу в розвитку ядерної енергетики з боку низки країн, зокрема Китаю та Аргентини, які були змушені відмовитися від співпраці з Тегераном під тиском США, що вже тоді вважали її прикриттям для створення ядерної зброї.
Дещо згодом розпочалася відповідна співпраця Ірану з Росією, зокрема на підставі підписаних контактів на будівництво енергоблоків для АЕС у Буширі та поставку туди ядерного палива. Розробляв Іран і власні поклади уранової руди, а також зміцнював науково-технічну базу, яка, вочевидь, є найбільш передовою в регіоні, за винятком Ізраїлю.
Однак уже в 2003 році міжнародне співтовариство пересвідчилося, що Іран може здійснювати власне збагачення урану, коли стало відомо про відповідний завод у Натанзі, деталі для центрифуг якого, як з’ясувалося, були одержані з Пакистану через якусь доволі підозрілу оборудку. Ці занепокоєння посилились внаслідок виявлення спроб Ірану незаконно отримати в Європі детонатори, що могли бути використані для створення ядерного вибухового пристрою.
Головні підозри світової спільноти та Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ) щодо Ірану полягали й полягають саме у його спробах приховати діяльність зі створення ядерного потенціалу, а також у наявності доволі потужної ракетної програми: «Ракетна програма Ірану: що відбувається насправді?»
США, у свою чергу, завжди були занепокоєні значними регіональними амбіціями Ірану. Однак, коли Тегеран майже впритул підійшов до так званого ядерного порогу, адміністрація Обами все ж таки пішла на укладення багатосторонньої домовленості, яка мала спрямувати відповідну іранську програму на виключно мирний шлях.
Так, 14 липня 2015 року США, Китай, Британія, Франція, Німеччина, Росія та Іран підписал Спільний всеосяжний план дій, яким, зокрема, передбачалося зменшення кількості іранських центрифуг для збагачення урану; перетворення реактора Арак на дослідницький; заборона на поставки Тегерану деяких видів зброї; особливий доступ МАГАТЕ до всіх ядерних об’єктів Ірану та поступове скасування антиіранських санкцій.
Між тим, як відомо, 8 травня 2018-го, попри численні заклики звідусіль щодо «продовження діалогу з Тегераном», президент Трамп прийняв рішення, що США мають вийти з багатосторонньої ядерної угоди з Іраном від 2015 року. Як заявив того дня президент Сполучених Штатів: «Іран є головним спонсором тероризму у світі… В основі іранської ядерної угоди була «брехня», чому є докази». І додав, що Тегеран надалі будує свою ядерну програму. Трамп, який ще під час виборчої кампанії критично оцінював іранську угоду, пообіцяв запровадити додаткові санкції проти Ірану та наголосив на тому, що його (Тегерана) дії дестабілізують Близький Схід, а США та їхні союзники шукатимуть довготривале вирішення проблеми іранської ядерної загрози. «Будь-яка країна, що допомагає Ірану в його прагненні здобути ядерну зброю, також може потрапити під жорсткі санкції Сполучених Штатів», – наголосив тоді Дональд Трамп.
Водночас Британія, Франція та Німеччина наразі схильні до збереження згаданої угоди, що передбачає відмову Тегерана від розробки ядерної зброї в обмін на зняття економічних санкцій (наприклад, заборони на торгівлю нафтою) за певного удосконалення деяких положень цього документа, зокрема щодо балістичної складової ракетної програми Ірану.
Як зазначалося в нашому матеріалі від 29 травня цього року «Російські вояжі європейських політиків», про вихід США з ядерної угоди з Іраном від 14 липня 2015 року йшлося під час візиту президента Франції Макрона до Росії з метою участі в економічному форумі в Санкт-Петербурзі. За наявними даними, саме цій проблемі була приділена окрема увага. Так, Макрон наголосив, що угода буде збережена в тому вигляді, у якому була підписана 2015 року. «Інформація, яка нам нещодавно надійшла з Ірану, була позитивною. І тут у нас з президентом Путіним єдина позиція – необхідно зберегти цю базу, дані рамки, необхідні для регіональної безпеки», – підкреслив французький лідер.
До речі, тоді, у 2015 році, в Україні мало хто помітив, але саме розв’язання ситуації навколо ядерної програми Ірану дозволило Кремлю вийти з ізоляції й повернутися на міжнародну арену. Очевидно, на тлі сьогоднішньої напруги у відносинах Москви й Заходу та з урахуванням непростих дискусій у західному таборі з безпекових та енергетичних питань, Росія відчайдушно прагне знову скористатися сприятливою нагодою. При цьому Німеччину передбачається спокусити «Північним потоком – 2», а Францію – масштабною співпрацею у сфері енергетики, зокрема атомної, а також спільним проектом з виробництва скрапленого газу. Сама ж Москва також виступає за збереження угоди з Іраном, що Путін зайвий раз підтвердив у столиці Фінляндії.
При цьому залишається невідомим, чи планує Іран надалі розвивати свою ядерну програму. Найімовірніше, Тегеран візьме паузу й уважно дивитиметься за тим, як розвиватимуться внутрішньополітичні процеси у США після американсько-російського саміту в столиці Фінляндії.
Що ж до Вашингтона, то частково ізолювати Іран йому, можливо, і вдасться, але ігнорувати – навряд чи. Тому рано чи пізно Сполучені Штати будуть змушені шукати нові підходи до цього непростого питання.
