Олексій Куроп'ятник
експерт фонду "Майдан закордонних справ"
Коли після Другої світової розроблявся проект Єдиної Європи – з метою назавжди припинити війни на континенті, за взірець батьки-засновники брали процес створення США, який дозволив отримати гомогенну націю – американський народ. У Європі все виявилося складніше, особливо після швидкого розширення ЄС у 2004 році. Однак європейські лідери-інтегратори, замість вирішення проблеми «розмивання» національної ідентичності та напівсуверенних держав, почали ігнорувати їхнє існування. Внутрішня міграція в ЄС «схід-захід» не проявила проблему так потужно, як це зробила криза біженців та нелегальних мігрантів з гарячих зон Близького Сходу та Північної Африки після 2012 року. Порівняно незначна за масштабами хвиля мігрантів мала виразні етнічні та культурні відмінності, які наклалися на попереднє невилікуване невдоволення, і тепер спричинила потужне зростання відчуття національної ідентичності у країнах Старої Європи, особливо в Німеччині.
Останнім випадком, який вказав на загострення проблеми, стали події у м. Хемніці (колишній Карл-Маркс-Штадт), Східна Німеччина. Там з 26 серпня ц. р. місцеві жителі та прихильники партії «Альтернатива для Німеччини» протягом тижня влаштовували масові антиіммігрантські акції, найбільш потужні з них відбулися 30 серпня. Приводом стало вбивство місцевого німця, що зазнав смертельних ножових поранень від емігрантів з Близького Сходу. Хоча поліція затримала двох підозрюваних, вона не втручалася навіть тоді, коли протестувальники влаштували полювання на етнічних мігрантів на вулицях міста. При цьому їхнім основним гаслом стало «Ми – народ!».
Реакція східних німців на сваволю іммігрантів разюче відрізнялася від реакції західних німців на ґвалтування німкень, яке здійснили іммігранти-араби в січні 2016 року в центрі Кельна. Протести в Хемніці стали наймасовішими антиіммігрантськими акціями в Німеччині на тлі незадоволення з боку населення імміграційною політикою керівництва країни, зокрема прийнятим три роки тому рішенням щодо готовності влаштувати на своїй території 1 млн 200 тис. біженців. Це поділило Німеччину навпіл, і відтоді уряд ніяк не може впоратися з хвилею протестного руху проти іммігрантів, що є свідченням втрати контролю над ситуацією.
На зростання відчуття національної ідентичності істеблішмент ФРН реагує стандартно – обзиває його виразників ультраправими силами та неонацистами. Однак входження до бундестагу партії «Альтернатива для Німеччини» (AfD) із потужною підтримкою саме в східних посткомуністичних землях, де в окремих містах вона є правлячою, змусило відмовлятися від тактики компрометації. Між тим, AfD перетворила негативне ставлення до іммігрантів на норму політичного життя країни, на провідну політичну тенденцію та поставила під сумнів здатність влади ефективно захищати громадян. Партія висунула гасло «Якщо держава більше не може захистити своїх громадян, громадяни мають вийти на вулицю та захищати себе самі». Маркус Фронмаєр, правник партії, написав твіт: «Сьогодні це обов’язок кожного громадянина – зупинити смертельно небезпечну міграцію «ножів»!»
Політика біженців та іммігрантів має ще й прихований економічний аспект: неєвропейські мігранти претендують на робочі місця нижнього прошарку місцевого робочого класу ФРН у ситуації, коли мільйони малозабезпечених німців перебувають на межі бідності та виключення з суспільства. Останнім часом ця тема пильно досліджується[1] та документується, але практично не потрапляє в публічний дискурс.
У 2016 році середній показник громадян ЄС, які перебували на межі бідності та виключення з суспільства, сягав 23,5%, у ФРН цей показник був значно нижчим – 19,7% (Federal Statistical Office, дані за 2017 рік). У Німеччині це становить 16 млн осіб. Зараз майже 16,5% мешканців ФРН наближаються до бідності через надто низьку зарплатню. Показник кількості людей, що перебувають у «небезпечній зоні», є найвищим з моменту возз’єднання Німеччини в 1989 році. Такі активи, як житло, авто, коштовності, акції компаній, розподіляються в ФРН доволі нерівномірно: 10% населення є власниками 60% активів, «нижні» 50% громадян володіють лише 2,4% усіх активів країни. 1/3 власників домогосподарств у Німеччині мають заощадження, які дозволять їм у разі фінансової скрути (втрати роботи) утримувати господарство протягом кількох тижнів. Домогосподарства багатого класу у разі втрати джерела доходів можуть жити безбідно протягом щонайменше 20 років.
Згідно з дослідженням Європейського центробанку, половина німецьких домогосподарств мають активи на суму до 60 тисяч євро, тоді як у Франції відповідний показник сягає 120 тисяч євро, а в Італії – до 150 тисяч євро. Хоча Німеччина має надійну систему соціального захисту, через зростаючі диспропорції ця система може невдовзі втратити свою ефективність. Зокрема, посилюються невідповідності пенсійної системи існуючим реаліям, особливо щодо працівників з низькими заробітками, непостійною або нетиповою роботою. У ФРН пенсійний розрив між мінімальною й максимальною пенсією – найбільший у Євросоюзі.
Тому місцеві експерти вважають, що масові заворушення в Хемніці є також наслідком політики уряду щодо заохочення протягом останніх 20 років до тимчасових, контрактних робіт, складних робочих умов у секторі з низькими зарплатами. Матеріальна непевність та економічні проблеми ведуть до все більшого визнання популістської політики, до підтримки таких партій, як «Альтернатива для Німеччини»[2].
Певною реакцією істеблішменту ФРН на загострення поточної ситуації стала спроба 26 серпня ц. р. утворити альтернативний рух на базі лівих сил «Піднімайся» (Aufstehen) за прикладом популістської кампанії американського сенатора Берні Сандерса та лідера британських лейбористів Джеремі Корбіна. Мета руху – протистояти неоліберальній політиці, яку проводить центристська коаліція канцлера Ангели Меркель, та боротися за збереження робочих місць і пенсій, навколишнього середовища, а також за «правдиву демократію, а не ту, якою керують банки, корпорації та лобісти». Рух ініціювала Сара Вагенкнехт, представниця ультралівої партії Die Linke («Ліва»). Партійна ідея руху полягала в єднанні прихильників трьох лівих партій Німеччини, у поверненні прихильності зневірених виборців робочого класу, які підтримують «Альтернативу». Спроба провалилася – лідери всіх трьох лівих партій відмовилися від співпраці.
