У понеділок, 23 квітня, після одинадцяти днів масових, до 50-70 тисяч учасників, мирних акцій громадянської непокори Серж Саргсян, щойно призначений на посаду прем’єра з розширеними повноваженнями, замість формування нового складу уряду оголосив про свою відставку.
Ця подія відбулася на тлі звільнення організатора протестів, депутата парламентської опозиційної партії «Елк» Нікола Пашиняна, який провів у суботу ввечері 21 квітня в готелі «Маріот» коротку та безрезультатну зустріч з прем`єром Саргсяном. Через декілька хвилин після неї його разом з трьома колегами затримала поліція, яка висунула проти них звинувачення в організації незаконних мітингів, що тепер зняті. Більше того, вказану зустріч Саргсян завершив прихованою загрозою силою придушити протести, але після вихідних радикально змінив свою позицію. Зранку в понеділок до протестувальників долучилися до 200 неозброєних військовослужбовців миротворчого батальйону ЗС Вірменії, розквартированого в Єревані, що створило враження єднання армії та народу.
Разом з цим така розв’язка протистояння суперечить прогнозам практично всіх експертів з регіону, які наводили такі аргументи:
- В умовах погіршення соціально-економічної ситуації вище керівництво Вірменії вдалося до консолідації своїх позицій шляхом перетасовки повноважень на рівні президент-прем’єр, що відповідає останній практиці в регіоні (РФ і Туреччина) та супроводжувалося вуличними протестами, які до зміни влади не призвели.
- Після початку мирних протестів влада ретельно та виважено застосовувала контрзаходи, але уникала серйозних ексцесів, тим паче кровопролиття або жертв з боку протестувальників із тим, щоб не вивести розвиток подій за межі власного контролю. Можновладці навіть публічно заявляли, що події 1 березня 2008 року, коли загинуло 10 протестувальників, не повторяться.
- Москва продовжує ефективно контролювати ситуацію в країні з опорою на свій боєздатний військовий контингент, зокрема на об’єднаний російсько-вірменський п’ятий корпус ЗС Вірменії. Цей «парадний гарнізон» розташовано у столиці з завданням гарантувати безпеку політичного режиму країни. Він має потужне озброєння на випадок надзвичайної ситуації та укомплектований родичами високопосадовців, тому є лояльним. Крім того, військове керівництво напередодні погрожувало запровадити в країні надзвичайний стан, але не зважилося на цей крок.
- Несерйозний вигляд мали й заклики протестувальників до поліцейських «переходити на бік народу», навіть спроби їхнього підкупу. У Вірменії створено воєнізований політичний режим, у якому бути правоохоронцем – це значить входити в певний клан або корпорацію та бути гарантованим годувальником своєї родини, що цінується високо.
Тож причини відставки досвідченого політика Сержа Саргсяна не є очевидними. Спробуємо розібратися. Багато вказує на те, що олігархи дійшли консенсусу щодо простого способу виходу з перманентних мирних акцій громадянської непокори, які мали перспективу перерости у тривале та виснажливе протистояння.
63-річний Серж Саргсян має значний авторитет у правлячій Республіканській партії та у Кремлі, до якого він максимально наблизив країну за два терміни свого президентства. Проте політичні вимоги опозиції та протестувальників не зачіпають олігархічний режим, а обмежуються вимогою відставки одного політика й загальними закликами до змін у країні. Це й не дивно, за 25 років виживання політичного класу та громадянського суспільства в режимі «взятої в облогу фортеці» в країні практично припинився розвиток політичної думки стосовно форми побудови процвітаючого суспільства на республіканських засадах із потужною економікою. Протестні акції вірмен за останні роки не підкріплюються серйозною програмою реформ політичної та економічної моделі.
Повна залежність від Росії в галузі безпеки та оборони як політичної моделі знищила варіативність шляхів подальшого розвитку країни. Водночас із 2010 року безпекову ситуацію погіршила зміна балансу військових сил у регіоні на користь Азербайджану, що показали події триденної війни в квітні 2016 року й більш масштабне економічне та військово-технічне співробітництво Росії з офіційним Баку, ніж з Єреваном. І все це на тлі економічного занепаду та поступової депопуляції країни, яку не виправляють навіть 22 тисячі вірмен-біженців із Сирії.
Не становить серйозної загрози для режиму й вимога про проведення дострокових парламентських виборів (останні проходили у 2017 році). За їхніми результатами найбільша опозиційна сила в парламенті, «Громадянський договір» Нікола Пашиняна може отримати не більше 30% голосів (зараз 7,6%), що недостатньо для формування парламентської більшості, тож влада залишиться у Республіканської партії та її союзників. Отже, вимоги протестувальників є цілком прийнятними для виживання режиму олігархів.
Саме через ці міркування вранці 23 квітня Карен Карапетян, пізніше призначений т. в. о. прем’єра, переконав Сержа Саргсяна піти у відставку, а з Ніколом Пашиняном домовився прямо в камері в’язниці про умови припинення протестів.
Опозиція тепер очікує на дострокові парламентські вибори, аби закріпити свою перемогу над корумпованим режимом, однак шанси в неї невеликі. Програма дій Нікола Пашиняна не має антиросійського спрямування, тож навіть за умови його перемоги шанси на зміну політичного курсу країни, її проросійської орієнтації та залежності залишаються мінімальними.
Основне невдоволення населення та протестувальників сфокусоване саме на особистості Саргсяна, який зрадив своїм публічним обіцянкам у 2017 році не балотуватися на посаду прем’єра. Відповідно, після його відставки протестні акції втратили свою мету й зійдуть нанівець. Вірмени готові бачити на посаді прем’єр-міністра Карена Карапетяна, який керував Кабміном з 2016 по 2017 рік. Саме з ним пов’язували надії на недопущення змін до Конституції та на проведення економічних реформ.
Разом з цим Вірменія в політичному плані ще довго залишатиметься вразливою та нестабільною. Фонд Карнегі (США) за останніми подіями побачив зростаючий розрив між правлячим класом та суспільством, втому від корумпованих політиків. У суспільстві існують три теми, які викликають протестні настрої: олігархічна система управління державою, невдоволення системою корумпованого політичного та економічного життя й тим, що політичні інституції країни та їхні лідери (правлячі та опозиція) переслідують свої вузькі інтереси за рахунок населення. Жодна з означених проблем наразі не вирішена.
Поточні протести виявили й нові тенденції політичного протистояння. Вперше лідер акцій особисто спромігся мобілізувати значну кількість університетської молоді, обійшовши всі виші міста. Раніше цього не робив ніхто. Йому вдалося спонукати більшу частину протестувальників до активних дій. Колись таких серед мітингувальників було близько 20-30%, тепер пропорція зворотна. При цьому всі протестувальники тримаються мирного характеру своїх дій. Люди розходилися на ніч, а зранку знову збиралися у ще більшій кількості. Певний символізм для населення мала дата 24 квітня як День пам’яті жертв геноциду вірмен, напередодні якої протистояння влади й населення припинилося.
Нарешті, окремі експерти відзначають, що вперше на пострадянському просторі застосовувалися технології, схожі на технології «арабської весни», які полягають у провокуванні правоохоронних органів на жорсткі та агресивні дії, щоб саме вони пролили першу кров. Правоохоронні органи Вірменії діяли на вулицях доволі рішуче, але пильнували, щоб не пролити першу кров і не досягти того рівня насильства, яке породжує зворотну снігову лавину.
