Олег Бєлоколос
експерт фонду «Майдан закордонних справ»
Ракетна програма Ірану сьогодні визнана одним з найбільш контроверсійних питань сучасної міжнародної політики й тісно пов’язана як з іранською ядерною угодою 2015 року, так і з нещодавнім рішенням США вийти з неї. Очевидно, слід неупереджено поглянути на це питання, щоб спрогнозувати подальший розвиток подій, що може становити реальну загрозу для міжнародної безпеки та миру.
Розповсюдження ракетних технологій здавна викликало значне занепокоєння міжнародної спільноти, адже саме ракети є основним засобом доставки зброї масового знищення. Саме тому у 1987 році група держав (Канада, Франція, Німеччина, Італія, Японія, Велика Британія та США) створила неформальне й добровільне об’єднання, у рамках якого країни, що поділяють спільну мету – протидію поширенню безпілотних систем доставки зброї масового знищення (ЗМЗ), вирішили співпрацювати шляхом обміну інформацією та координації процесів державного експортного регулювання.
Країни – учасниці об’єднання, що отримало назву Режим контролю за ракетними технологіями (РКРТ), домовилися про обмеження розповсюдження ракет, завершених ракетних систем, безпілотних літальних апаратів та відповідної технології, яка може бути використана в системах, здатних доставляти корисне навантаження понад 500 кг на відстань не менш ніж 300 км.
РКРТ використовує взаємно узгоджений Список матеріалів, обладнання, програмного забезпечення й технологій подвійного застосування, що можуть бути використані для створення засобів доставки ЗМЗ, а імплементація Списку здійснюється на національному рівні. Сьогодні до РКРТ входять 35 країн, включно з Україною, яка приєдналася до нього у 1998 році.
Слід зазначити, що ще наприкінці ХХ століття використання ракетних технологій у військовій сфері почало набувати все більшого поширення у різних регіонах світу. Не залишився осторонь й Іран.
За наявною інформацією, Іран почав виявляти активний інтерес до ракетної техніки під час війни 1980-1988 років з Іраком. Перші ракети Scud B Тегеран у кількості 20 одиниць одержав з Лівії у 1984-му. Додаткові ракети Scud B були отримані з Сирії та КНДР. Пізніше з Північної Кореї були одержані ракети Scud C, які іранці перейменували в Shahab 1 та Shahab 2 відповідно. Тоді Тегеран здобув не лише засоби стримування проти сусіднього Іраку, а й засоби для ураження деяких цілей у Перській затоці.
Роботи над їхньою модифікацією на основі технологій північнокорейської ракети Nodong продовжились і отримали назву Shahab 3. А вже подальша модернізація спричинила появу ракети Ghadr 1, здатної доставити 700-750 кг навантаження на відстань близько 1600 км.
Також проводились роботи над ракетою Qiam на рідкому паливі дальністю 700 км та ракетами Fateh 110 і Fateh 110А на твердому паливі. Остання на випробуваннях 2001 року показала дальність 225 км. У 2015-му Іран продемонстрував ракети Fateh 113, із заявленою дальністю 500 км.
Значну увагу світу у 2011 році привернула поява інформації про випробовування іранських ракет середньої дальності Sejjil-1 і Sejjil-2. На військовому параді 2016 року були показані нові ракети Zolfaghar, дальністю 700 км, що, вочевидь, є модифікацією Fateh 110.
Однак особливу тривогу у міжнародного співтовариства викликає саме балістичний компонент іранської ракетної програми, тобто можливість створення ракет з дальністю польоту понад 5500 км. Відомо, що в 2009 році космічна ракета Safir доставила на орбіту супутник Omid. Дані щодо іранської балістичної ракети Simorgh мають суперечливий характер, також точно невідомо про спроможність Ірану самостійно виготовити адекватну боєголовку для неї.
У вересні 2017 року з’явилася інформація про нову іранську балістичну ракету середньої дальності Khorramshahr з більш потужним двигуном, здатну начебто доставляти 1000 кг. на відстань понад 2 тис. км.
Сьогодні головним завданням Ірану є збільшення влучності наявних ракет, які є важливою складовою воєнної доктрини, з чим за наявними даними є певні проблеми, а також розвиток власної космічної програми – як мирного спрямування, так і для військових цілей, що є критично важливим.
Певного прогресу досяг Іран і у виробництві безпілотних літальних апаратів (БПЛА), зокрема джерела називають Karrar, H-110 Sarir, Hazem, ударно-розвідувальний Shahed 129 та найбільший Fotros, з дальністю польоту до 2 тис. км. Достатньо згадати, що інформагенція CNN 12 лютого цього року повідомила про збиття ізраїльськими силами іранського БПЛА, котрий, як зазначалось, був виготовлений на основі технології американського безпілотника Lockheed Martin RQ-170 Sentinel, що його Іран захопив ще у грудні 2011 року.
Аналіз інформації з різних джерел свідчить, що попри системні заходи й значні зусилля країн – учасниць РКРТ (а такі спроби здійснювалися щонайменше десять років), Іран спромігся налагодити ефективну мережу придбання за кордоном різних компонентів для своєї ракетної програми, а також розпочати відповідне власне виробництво всередині країни, хоча в деяких сегментах його залежність від імпортних технологій залишається доволі критичною.
Повертаючись до ядерної угоди з Іраном від 2015 року, можна констатувати, що серйозне занепокоєння Вашингтона й Заходу в цілому викликає не лише власне ракетна програма Тегерана, можливий зовнішній контроль над якою зустрічає його гострий спротив, а й так зване вторинне розповсюдження, тобто спроби Ірану самостійно або спільно з іншими країнами здійснювати розробку нових ракетних систем, а також їхній експорт за кордон. Існують і побоювання стосовно потрапляння іранських ракет до угруповання «Хізбалла» та ісламістських терористів.
Отже, виходячи з наведених фактів, можна зробити ряд висновків:
- Країни – члени Режиму контролю за ракетними технологіями (РКРТ) явно зазнали невдачі, намагаючись упродовж більш ніж десяти років не допустити розвитку ракетної програми Ірану.
- Іран навряд чи відмовиться від своєї ракетної програми. Однак США та їхнім союзникам слід спробувати запропонувати йому обмежитись відповідною зброєю оборонного призначення та (що, очевидно, головне!) взяти на себе чіткі зобов’язання за жодних обставин не передавати іншим країнам свої ракетні технології та контролювати експорт БПЛА.
- У сучасних умовах стрімкого поширення інформації існуюча міжнародна система контролю за ракетними технологіями вочевидь є недостатньо ефективною, тому існує явна необхідність суттєвого посилення різнопланової взаємодії між країнами, які хочуть не допустити поширення засобів доставки ЗМЗ.
- Крім того, окремої уваги міжнародної спільноти потребуватиме контроль над технологіями, пов’язаними з виробництвом БПЛА, особливо придатних для доставки зброї масового знищення.
