Світ за тиждень. 21-31 серпня 2017 року

У Відні Макрон зустрівся з канцлером Австрії Крістіаном Керном, а також із прем’єром Чехії Богуславом Соботкою та головою уряду Словаччини Робертом Фіцо, у Бухаресті – із прем`єром Михаєм Тудосе, у Софії – з президентом Руменом Радевим та прем`єром Бойко Борисовим. Ключовий лозунг очільника Франції щодо питання експорту робочої сили був таким: «Я прихильник вільного ринку, але не дурень і не ідіот».

Питання, пов’язані з реформою ринку праці, були провідною темою візиту Е. Макрона через низку причин. По-перше, Макрону потрібні наочні здобутки саме у сфері соціального захисту «трудової Франції», оскільки ця тема стала ключовим пунктом для його супротивника Марін Ле Пен на виборах навесні. Крім того, рівень підтримки самого президента та його нової політичної сили за три місяці впала на третину, що не може не викликати занепокоєння.

По-друге, останнього року в ЄС виразно намітилося протистояння в питанні трудової міграції між високорозвиненими країнами Заходу та порівняно бідним регіоном Центрально-Східної Європи, передусім із Польщею та Угорщиною. Проти реформ активно виступають французькі профспілки та політичні сили лівого спектра, однак саме дешева робоча сила поки що дозволяє виробництву у Франції хоч якось конкурувати з Німеччиною. Завдання Макрона – знайти прийнятний баланс інтересів усіх сторін та водночас швидко лібералізувати ринок праці у Франції.

Директива ЄС про експорт робочої сили 1996 року дозволяє європейським компаніям направляти своїх робітників для роботи в інші країни, які є членами Євросоюзу, оскільки це відповідає принципу свободи робочої сили. Однак після хвилі значного розширення ЄС 2004-2007 рр. за рахунок бідніших країн ЦСЄ на практиці це має такий вигляд: західні будівельні та сільськогосподарські компанії, які потребують некваліфікованої робочої сили, наймають у країнах ЦСЄ робітників для своїх підставних філій у цих країнах, пропонують їм зарплати та соціальний пакет на місцевому рівні, а потім «відряджають» їх на основні підприємства на Заході, де вартість робочої сили в декілька разів вища. Там ці працівники отримують зарплатню, нижчу за встановлений мінімум, яка однаково їх задовольняє. Крім того, у 2004 році заможні країни Заходу закрили для працівників східних країн свої легальні ринки праці, проігнорувавши власні принципи свободи. Така система експлуатації робітників із країн ЦСЄ, яку створив та застосовує бізнес у розвинених країнах ЄС, успішно працювала в період економічного зростання, оскільки підтримувала його достатню конкурентоспроможність, але з початком економічної стагнації 2008 року почала підривати добробут некваліфікованого робочого класу Заходу і стала причиною серйозного політичного загострення. Ця ситуація виразно демонструє, що політика Євросоюзу щодо вирівнювання показників розвитку економіки та добробуту мешканців різних країн ЄС має вкрай обмежений успіх і насправді не працює.

Хоча в масштабах ЄС відряджені працівники становлять менше 1% робочої сили, це питання набуло великого значення у Франції, де їх найбільше і де це питання привернуло найбільше уваги політиків (кількість відряджених робітників зросла з 2010 до 2015 року на 10,7%, до 250 тисяч осіб). Проблему віднесено до компетенції національних урядів, які у розвинених країнах Європи спробували штрафувати свій національний бізнес за таку порочну практику, однак зустріли серйозний спротив. Відтак із осені минулого року уряди низки європейських країн реалізують спробу вирішити питання на рівні Брюсселя, відкоригувавши відповідну директиву ЄС. Питання позиціонують як «демпінгування робочої сили», порушення принципу однакової оплати однакової праці в одній країні, як «несправедливу експлуатацію» працівників з бідніших країн ЄС та «порушення принципу чесної конкуренції». Все це так, однак економічні реалії беруть своє – уряди країн ЦСЄ та низки держав півдня ЄС на чолі з Вишеградською четвіркою виступили єдиним фронтом проти пропозицій до змін, оскільки їхнє запровадження призведе, згідно з заявою уряду Польщі, до того, що «більше 1 млн працівників із країн ЦСЄ втратять роботу».

Тож у гру вступила Єврокомісія, яка запропонувала реформувати систему: зарплатня має зрівнятися, а практика – відповідати принципу справедливої конкуренції та поваги до прав робітників. Однак країни ЦСЄ заблокували цю пропозицію. Єврокомісія в ході мальтійського головування в ЄС не змогла провести компромісне рішення: 31 травня ц. р. комісар ЄС із питань праці Маріан Тіссен оголосила про перегляд директиви в частині погіршення умов найму «відряджених» водіїв автофур для перевезень між країнами ЄС, що викликало додаткові протести з боку держав ЦСЄ.

Для Е. Макрона зазначене питання стало пріоритетом з моменту приходу на посаду. Але своїми діями він тільки погіршив ситуацію: на початку червня спробував єдиним рішучим рухом «руками Брюсселя» зняти питання з національного порядку денного. Якщо Єврокомісія компромісно пропонувала обмежити термін «відрядження» двома роками, Париж виступив за один рік, зобов’язання роботодавців сплачувати витрати на транспорт для відряджених, їхнє проживання та харчування, щоб оплата праці в країні фактичної роботи не була нижчою за мінімальну для цієї країни, а також за моніторинг та покарання компаній, які порушують ці правила, що повністю руйнує мотивацію бізнесу продовжувати таку практику. Демарш Парижа зірвав запущену процедуру ухвалення змін євродирективи, що ускладнює процес лібералізації кодексу про працю в самій Франції. Вирішення питання відкладене до кінця року з неясними перспективами. Найгірше те, що в ЄС сформувалася потужна група країн на чолі з Польщею та Угорщиною, яка рішуче виступає проти планів Франції та Єврокомісії, що тільки посилює розкол у ЄС.

Тенденція до розколу в питанні регулювання ринку праці поширюється й на інші сфери, що становить загрозу для єдності в Євросоюзі.

Все це створило мотивацію для Макрона зруйнувати в ході візиту єдність новосформованої опозиції, у першу чергу Вишеградської групи. Французький лідер демонстративно не поїхав до Польщі та Угорщини, але постійно публічно критикував позицію цих країн у ході турне. Він використовував для зваблення слабких гравців обіцянки політичної підтримки у важливих питаннях: вступ до Шенгенської зони запропонував Болгарії та Румунії, які чекають цього понад 10 років, Чехії пообіцяв сприяння для вступу в Єврозону та захист від міграційної кризи, щось подібне пропонував і Словаччині, аби лише всі ці країни пристали на позицію Франції та Єврокомісії. Макрон начебто досяг успіху під час візиту: єдність Вишеградської четвірки зруйнована, виборцям можна показати, що ринок праці в Європі став більш захищеним. Але Польща та Угорщина, яких французький лідер не лише публічно критикував, а й демонстративно не включив до маршруту візиту, тільки посилили свою рішучість протистояти ЄС та Макрону. Якщо згадати, що опозицію до цієї ініціативи складають дев’ять країн, то основна боротьба ще попереду.

Окрім проблем функціонування ринку праці в ЄС іншим важливим питанням порядку денного турне Е. Макрона було формування європейської політики безпеки навколо осі Франція-Німеччина.

В середині липня 2017 року Еммануель Макрон та Ангела Меркель вивели партнерство своїх країн у сфері виробництва зброї на новий рівень: вони вирішили створити бойовий літак нового покоління, що є найбільшим проектом у галузі озброєнь. Реалізація цього проекту матиме далекосяжні наслідки для європейських політик включно з промисловою. Вона закріпить лідерство Німеччини та Франції в ЄС і підкреслить бажання цих країн розвивати спільну безпеку. Бойові можливості й оборонний бюджет Німеччини та Франції сукупно становлять 40% видатків європейських держав на оборонні потреби, що визначає їхню провідну роль у разі об’єднання зусиль. Важливість цього рішення виходить далеко за межі питання, чию саме зброю німці та французи використовуватимуть протягом наступних 40-50 років (звичайний життєвий цикл бойового літака). Військова авіація є ключовим сектором ВПК у плані фінансових витрат та інновацій. Цей проект зберігає шанс для Європи створити дійсно незалежну та автономну (від США) оборонну промисловість. Після цього решта країн ЄС або зніме обмеження в цій галузі, або візьме участь проекті, що зробить ВПК справді загальноєвропейським. Це означає, що Європа не закуповуватиме військові літаки у США та Великої Британії, а витрачатиме гроші платників податків на власну продукцію, розвиватиме оборонне виробництво, створюватиме нові робочі місця.

Хоча з політичної, промислової та стратегічної точки зору проект є перспективним, ризики однак залишаються. По-перше, дуже складно створити абсолютно новий бойовий літак. Процес дослідження та розробки несе багато несподіванок. Історія співробітництва двох країн також має негативні сторінки через короткострокові інтереси національної промисловості, суперечки навколо вибору місця виробництва та клієнтів, що замовлятимуть продукцію. Німеччина та Франція витратять на проект 60-80 млрд євро впродовж наступних 30 років, що спонукатиме промисловість відмовлятися він малих національних проектів і, навпаки, долучатися до великого транснаціонального проекту. Проте, як свідчить досвід реалізації проекту Airbus A400M, промисловість Європи не завжди здатна забезпечити необхідну якість продукції, стабільність витрат на виробництво та пунктуальність, відтак існує нагальна потреба відновити довіру між урядами й компаніями. Політичне та економічне значення проекту зросте, якщо до нього долучиться більше партнерів, таких як Іспанія, Швеція та Японія. Проте Німеччина має спершу досягти національного консенсусу щодо ролі виробництва зброї для німецької оборонної політики. Без надійної політики виробництва зброї будь-яка Європейська оборонна політика є неможливою, проте до неї закликають усі німецькі політичні партії.

Поглиблення співпраці з Францією та іншими країнами Європи вимагає від уряду чітких пояснень того, яким чином Німеччина отримає зиск від таких спільних оборонних проектів. Зважаючи на те, що європейські підприємства ВПК виживають виключно завдяки експорту своєї продукції до країн Європи, обґрунтованість політики виробництва озброєнь стає пріоритетним завданням для наступного уряду Німеччини.

Крім того, політика Трампа та вихід Лондона із ЄС призвели до значної втрати довіри до союзників з боку континентальної Європи та, як наслідок, спричинили посилення співпраці в галузі ВПК, що раніше вважалося неможливим.

Заснування навесні ц. р. Європейського оборонного фонду створило нові можливості для європейської оборони. Єврокомісія може використати його для спільних науково-дослідних проектів та закупки озброєння й технологій. Сприятливою умовою для цього став вихід із ЄС Великої Британії, яка завжди голосувала проти посилення європейського співробітництва у сфері оборони. Відтепер Єврокомісія вперше безпосередньо залучена до оборонного планування спільно з оборонною промисловістю. Раніше країни Європи займалися питаннями оборони виключно на двосторонньому рівні між собою, тепер цей процес почне координуватися і стане більш ефективним.

Причини створення оборонного фонду прості: жодна компанія або країна Європи самотужки не здатна фінансово створити військову техніку нового покоління: безпілотник, корабель чи інше військове обладнання. Витрати на науково-дослідні розробки високі й постійно зростають: спільно країни ЄС інвестують 20% від світових витрат, США витрачають 30%. При цьому потреба в ефективному європейському ВПК лише зростає. Фрагментованість європейського ринку озброєнь є другою проблемою: країни ЄС рідко співпрацюють у сфері ВПК, як наслідок, члени Євросоюзу мають на озброєнні 17 типів танків (у США – один). Створення Європейського оборонного фонду (5,5 млрд євро з 2020 року) вирішує усі ці проблеми, оскільки фінансує лише спільні проекти розробок (безпілотників) та закупки озброєнь (гелікоптерів). Малі країни стурбовані тим, що фонд буде доступним тільки для великих оборонних компаній, а малі фірми не виживуть.

Співробітництво в галузі ВПК стало другим питанням візиту Макрона в регіон, що розмірковує, яку зброю закуповувати – американську чи європейську. Принаймні в Румунії Макрон отримав запевнення в тому, що Бухарест готовий купувати у Франції озброєння для ВМС.

Під час поїздки Е. Макрона країнами ЦСЄ не обійшлось без обговорення загальних перспектив Європейського Союзу.

Посилення ролі Німеччини та Франції стає передумовою для переходу до двошвидкісного ЄС: країни ЦСЄ втрачатимуть вплив на ухвалення рішень у Євросоюзі, їхні частки фінансування програм розвитку із бюджету ЄС скорочуватимуться, а економічна конкурентоспроможність – знижуватиметься. Це політика відмови регіону ЦСЄ в шансі колись наздогнати країни Заходу в економічній та соціальній сфері. У ході візиту Макрон витратив багато зусиль для переконання лідерів регіону, що їхні побоювання є безпідставними, що майбутнє їхніх країн залишиться в центрі проекту ЄС, якщо вони підтримають реформи, які просувають Франція та Німеччина.

З міркувань політичної доцільності, повномасштабний переговорний процес почнеться після проведення у вересні виборів у Німеччині. Втім, уже відбулися три раунди зустрічей, яким передувало оприлюднення Лондоном одинадцяти позиційних документів, зокрема стосовно майбутньої митної угоди, порядку вирішення суперечок, Північної Ірландії та Ірландії, захисту інтересів громадян, переміщення товарів, доступу до ринків тощо. Допоки єдиним результатом стало те, що британські дипломати, враховуючи силу-силенну проблем, які належить вирішити, запропонували збільшити кількість планованих раундів перемовин. Англійці воліли б отримати ще й перехідний період після укладення угоди, але домовленості щодо цього можливо буде досягнути не раніше прийдешнього року. У свою чергу, представники ЄС висловилися за необхідність отримання від Лондона менш туманних позицій щодо переговорів. Показовим є те, що навіть самі британці скептично ставляться до спроможності уряду вести ефективні перемовини (так вважають 55%, і лише чверть британців впевнені у наявності необхідних якостей у своїх політиків).

Логіка Брюсселя передбачає узгодження нових параметрів співіснування та взаємодії лише після завершення процесу «розлучення». Фактично, найзапекліші баталії точитимуться навколо питань балансу «чотирьох свобод» (переміщення людей, товарів, послуг і капіталів), а також остаточного фінансового розрахунку.

Безумовно, британський бізнес зацікавлений у доступі до єдиного ринку. Але європейці не погоджуються залишити до нього доступ, якщо не буде забезпечено свободу пересування робочої сили. Передусім ідеться про статус та права 3,5 млн громадян ЄС, які мешкають та працюють у Сполученому Королівстві, а також 1,2 млн британців, що живуть і працюють у ЄС. Іншим аспектом є вирішення проблеми з єдиним сухопутним кордоном між ЄС та Королівством (Ірландія – Північна Ірландія), адже скасування кордонів усередині ЄС та єдине правове поле було наріжним каменем мирного врегулювання «ірландської проблеми». Натомість прагнення повернення контролю над міграційними процесами було одним із ключових у русі за вихід із ЄС.

Не менш болючою є й проблема фінансових зобов’язань Лондона в рамках загального бюджету ЄС, що може сягати 80 млрд євро. Ускладнює процес і підхід єесівських переговірників: «нічого не узгоджено, допоки все не узгоджено», що відкриває можливість просування інтересів окремих країн на додачу до загальноєвропейських.

При цьому уряд Терези Мей, що виступає за «жорсткий вихід», боротиметься як із Брюсселем, так і з власною опозицією, яка тяжіє до «м’якого виходу».

«Жорсткий вихід» передбачає повернення контролю над власним бюджетом, законотворчістю в повному обсязі, а також міграційною політикою ціною втрати доступу до єдиного ринку ЄС. Сполученому Королівству буде необхідно укласти з ЄС торговельну угоду та/або угоду чи низку угод стосовно співробітництва між галузями економік. Якщо таких угод укладено не буде, торгівля регулюватиметься правилами Світової організації торгівлі, що означатиме наявність тарифних обмежень.

«М’який вихід» матиме форму компромісу, що залишить для Британії доступ до єдиного ринку в обмін на певний ліберальний режим переміщення робочої сили, певну контрибуцію до загальноєвропейського бюджету, а також дію окремих аспектів законодавства ЄС.

Аналітики Morgan Stanley оцінюють вірогідність «жорсткого виходу» у 70%. Економічна ціна такого підходу – рецесія у розмірі 7,5% ВВП (понад 140 млрд фунтів стерлінгів). Втім, наразі британський бізнес почувається дещо певніше, ніж прогнозувалося напередодні референдуму. Хоча темпи економічного зростання Великої Британії у першій половині поточного року майже вдвічі повільніші за загальноєвропейські, вони все ж таки мають позитивне значення й коливаються у межах 0,2-0,3% ВВП. Безробіття дещо знизилось і становить 4,4%. До євро фунт стерлінгів утратив 23 пенси за період від референдуму до серпня цього року. Morgan Stanley передбачає досягнення, вперше за 18 років, паритету між валютами навесні наступного року.

Умовний барометр процесу Брекзиту від фінансового видання Bloomberg (враховує зайнятість, інфляцію, економічне зростання та невизначеність) показує «вітряну погоду», але щоб розвіяти туман, уряду потрібно консолідувати позицію політикуму та дати чіткі сигнали британським громадянам, бізнесу й партнерам «по розлученню».

Передусім дивує той факт, що всі підозрювані – громадяни Іспанії арабського походження та громадяни Марокко, котрі легально перебували на території ЄС і були відомі поліції, яка виявилася неспроможною попередити теракт. Не всіх підозрюваних вдалося затримати: водій мікроавтобуса – у розшуку. Система безпеки Іспанії явно не справляється. Чому так сталося і які висновки ми маємо зробити для себе?

Перш за все, для терористів Європа порівняно зі США є більш легкою ціллю: мільйони мусульман проживають у Німеччині, Франції та Бельгії в ізольованих громадах без перспектив отримати роботу та освіту і є базою для рекрутів ІДІЛ. П’ять-сім тисяч іммігрантів з паспортами країн – членів ЄС взяли участь у бойових діях на боці терористів у Сирії та Іраку, де вони радикалізувалися, і почали повертатися до місця проживання в європейських державах. ІДІЛ заохочує своїх прихильників у ЄС скоювати напади поруч зі своїми домівками та заявляти про відданість ІДІЛ.

Активність екстремістських та терористичних ліво- та праворадикальних організацій у Європі зростала з 2008 року, із 2012-го була підсилена джихадистами з Близького Сходу, які тепер становлять найбільшу проблему переважно у Франції, Великій Британії та Іспанії. Значна кількість європейців-мусульман перебуває під впливом пропаганди джихадистських організацій, яка поширюється в соціальних медіа й не має тенденції до зниження.

Що стосується мети скоєного теракту, то тут повної ясності немає. ІДІЛ через свій медіа-портал «Амак» (Amaq) якось невпевнено взяв на себе відповідальність за ці теракти, що в цілому відповідає практиці його «дистанційного» відношення до терактів на території ЄС. На підтвердження своєї причетності до нападів ІДІЛ виклав низку відео з місця подій та повідомив про намір здійснити нові напади в Європі та США. Проте заявлена мета теракту – покарати громадян тих країн Заходу, які беруть участь в операції проти джихадистських груп в Іраку та Сирії під проводом США – не витримує крики. Серед 24 країн, громадяни яких постраждали внаслідок теракту, є «незахідні»: Аргентина, Венесуела, Перу, Куба, Китай, Алжир. Не всі європейські держави, громадяни яких постраждали, є членами НАТО (Австрія, Австралія, Ірландія). Крім того, не всі країни НАТО беруть участь в операції на Близькому Сході. Тобто більше половини постраждалих не підпадають під заявлену мету.

Додатковим виправданням джихадисти вважають намір відновити халіфат, який існував у Іспанії майже 800 років, однак сам спосіб проведення теракту радше дискредитує цю ідею, ніж посилює її підтримку.

Однією з причин спалаху джихадистського тероризму саме в Каталонії є та форма неонаціоналізму, якої набув каталонський сепаратизм, що привів до послаблення зв’язків із центром по лінії правоохоронних структур. Інший фактор – необачний розрахунок влади Каталонії на інвестиції багатих катарських бізнесменів у економіку регіону, що призвело до створення сприятливих умов для радикальних мусульман (про це повідомляла напередодні теракту газета La Razуn).

У провінції функціонують 256 мечетей та 1260 ісламських центрів, із яких майже 100 проповідують радикальну салафітську ідеологію, 80 центрів просувають тероризм. Частина з них афілійована із забороненими організаціями, такими, як «Брати-мусульмани», марокканська група «Аль-Адл Ва Аль-Іссан» (Al-Adl Wa Al-Ihssane) та група «Табліх» (Tabligh), що не визнають цінності демократії, іспанську політичну систему та конституцію. Населення провінції активно виступало проти спорудження мечетей як розсадників тероризму та радикалізму, але влада це проігнорувала.

Серед причин теракту експерти вказують на посилення на Заході ісламського радикалізму як наслідок культури «боротьби з тероризмом» після терактів 11 вересня 2001 року в США; поширення ісламофобії та, відповідно, дискримінації мусульман, де вони вже в четвертому поколінні не можуть повністю асимілюватися через культурні, релігійні та економічні проблеми. Бідність і безробіття, навала імміграції з Близького Сходу та економічна криза сприяють радикалізації місцевих мусульман. Розгром ІДІЛ в Іраку та Сирії змушує європейських джихадистів, які вижили, повертатися до Європи.

Низькотехнологічна тактика здійснення терактів сприяє тому, що поліції не вдається запобігти до 40% терактів на стадії підготовки. Це вже не перший випадок, коли для теракту в Європі використовуються транспортні засоби: понад 100 осіб загинули останнім часом у результаті подібних нападів у Берліні, Лондоні та Ніці. Попри наявність вогнепальної зброї, терористи прагнуть застосовувати звичайні транспортні засоби або саморобні вибухові пристрої, виготовлені з доступних у магазинах матеріалів. Тактика відходу з місця теракту їх мало цікавить – вони широко використовують шахідів.

Експерти ЄС бачать рішення проблеми у підтримці неекстремістських громад мусульман, звільнених із тюрем злочинців, зміні системи ув`язнення джихадистів у Європі (щоб в’язниці не перетворювалися на інкубатори радикалізму, для екстремістів потрібні окремі тюрми). Це вже почали практикувати і у Великій Британії, і в Нідерландах.

Хоча впродовж останнього десятиліття Європа стала справжнім новим фронтом для ІДІЛ, терористична активність на континенті поступово знижується: кількість джихадистських нападів зменшилася з 17 (2015) до 13 (2016), із яких шість були пов’язані з ІДІЛ, хоча ці дані є неточними. Про ефективність боротьби з тероризмом у ЄС свідчить відносне зменшення кількості терактів при збільшенні кількості заарештованих за підозрою у причетності до терористичної діяльності: 226/774 (2014), 193/1077 (2015), 142/1002 (2016) відповідно.

Україна вже четвертий рік є зоною збройного конфлікту. У країні діють незаконні озброєні формування, які часто порушують законодавство, населення має на руках значну кількість незаконної вогнепальної зброї, зростає соціально-політична напруга на тлі постійних втрат вояків у зоні АТО та озброєних рейдерських захоплень майна та бізнесів громадян.

Проте найбільш тривожним для нашої країни виглядає аналіз джерел фінансування тероризму в ЄС: легальні та нелегальні (у співвідношенні 60 до 40). Це торгівля наркотиками, крадіжки, у тому числі зі зломом, та пограбування, продаж контрафактних товарів, шахрайство з позиками. Усе це в Україні процвітає.

Серед чинників, які зумовили зростання тероризму в ЄС, в Україні немає лише розгалуженої системи поширення та пропаганди радикальної ісламської ідеології. Але варто пам’ятати, що вона швидко формується саме в тих країнах, де мусульманське населення швидко убожіє та тлі зростання рівня корумпованості можновладців та майнової нерівності. Україна якраз підпадає під цю категорію.