Олександр Хара
експерт фонду «Майдан закордонних справ»
6 листопада у Сполучених Штатах відбулись проміжні вибори, що мають важливе значення не тільки для решти каденції Дональда Трампа, а й на далеку перспективу. Американці обирали весь склад палати представників (435 конгресменів, що обираються на два роки), третину сенаторів (35 зі 100 конгресменів, що обираються на шість років), губернаторів 36 штатів і трьох територій, представників 87 із 99 законодавчих органів рівня штатів, а також низку інших виборних представників.
Республіканці вибороли більшість губернаторських крісел (відтепер мають 26 проти 23, що у демократів), а також зберегли й навіть покращили своє домінування в Сенаті (щонайменше 53 місця проти 46, доля ще двох вирішується). Перемога «слонів» у декількох ключових штатах (Флорида, Огайо, Айова та Джорджія) дає підстави нинішньому господарю Білого дому сподіватись, що йому не доведеться звільняти цю величну будівлю за два роки. А ось демократам пощастило перехопити контроль над палатою представників, де вони здобули більшість – щонайменше 223 місця проти 196 (доля 16 ще вирішується).
Згідно з дослідженням PEW Research, майже половина республіканців та дві третини демократів вважають, що конгресові вибори є своєрідним плебісцитом каденції нинішнього президента. Дональд Трамп задоволений собою, адже, попри історичні прецеденти (зазвичай чинний президент втрачає більшість в обох палатах, тим більше якщо рівень його підтримки по країні становить менше половини опитуваних), він не лише не втратив контроль, а й дещо його зміцнив у ключовому органі – Сенаті. Це сталося завдяки тому, що він не витрачав часу на гольф, а в останній тиждень здійснив 11 візитів до ключових штатів, аби підтримати однопартійців, які без його участі, найвірогідніше, програли б.
Враховуючи те, що цьогоріч на політичну пенсію пішла рекордна кількість конгресменів (43 в палаті представників, а також потужні постаті Боб Крокер та Джефф Флейк – з Сенату, не кажучи вже про втрату сенатора Джона Маккейна у серпні ц. р.), серед яких були непримиренні та помірковані критики Трампа, Республіканська партія все більше потрапляє під вплив трампізму. Це, зокрема, проявляється у відхиленні від традиційних консервативних зважених підходів убік монохромного бачення світу, а також непримиренної риторики й тем, що глибоко розколюють суспільство. Так, розуміючи суперечливі шанси боротьби з демократами у розрізі важливих для їхнього електорату тем, як-от соціальні програми, імміграція тощо, Трамп вдався до перевіреної тактики «залякування та гніву». Наче на його замовлення на обрії з’явився караван центральноамериканських іммігрантів, що скерувались до кордонів США. У «благородному» пориві захисту Батьківщини від «вторгнення» кримінальних елементів та осіб з Близького Сходу (йшлося про мусульман у цілому й терористів зокрема) президент відправив на кордон військових для виконання операції «Вірний патріот», яка наступного дня після виборів була переназвана на «Підтримку кордону». Такій фінт точно спрацював, адже 23% всіх американців та 51% республіканців називають імміграцію проблемою номер один.
Вибори підтвердили, що феномен Трампа не є випадковістю, ба більше, з урахуванням схожих режимів у Польщі, Італії, Угорщині, а віднедавна й у Бразилії це є закономірністю. Трампізм став реакцією на роздратування людей невідповідністю політики традиційних еліт соціальним, економічним, політичним та демографічним змінам. Різкі вислови та прості рішення більш зрозумілі пересічним громадянам, ніж політично коректна риторика. Людям подобаються борці з істеблішментом та ворогами, а не зважені політики з доброю освітою.
Як би там не було, а цьогорічні вибори принесли й цікаві зміни. Губернаторами Колорадо та Іллінойсу стали політики, які мають коріння на українських теренах, нехай і не українського етнічного походження. До Конгресу потрапили перші дві жінки-мусульманки, одна з яких – сомалійського походження, уперше губернатором став гей, що не приховує своєї сексуальної орієнтації, та багато цікавих особистостей, які неодмінно себе яскраво проявлять.
Не був переобраний до палати представників давній і відкритий друг Путіна Дейна Рорабейкер, який фактично тримав комітет поза баталіями на російському напрямі. Його ймовірний наступник Еліот Інгл змінить цей прикрий стан речей, адже вважає, що Москва має відповісти за втручання у вибори, а Трампа треба стримувати у його ірраціональному бажанні дружити з Путіним. Цього тижня державний департамент відзвітував перед Конгресом з тим, що Росія проігнорувала вимогу щодо співпраці в розслідуванні замаху на вбивство Скрипалів забороненою міжнародними угодами хімічною зброєю. Це означає гарний привід додати санкційного тиску. До того ж у Сенат уже внесено законопроект, який зробить життя путінського режиму ще менш стерпним. І до цих виборів у Конгресі існував консенсус щодо необхідності тиску на путінську Росію, з демократичною більшістю у нижній палаті це бажання лише посилиться, адже це інструмент тиску й на Трампа.
Усе це, безумовно, в інтересах офіційного Києва, який збереже прихильне ставлення до себе, принаймні якщо не робитиме кроків, що зможуть посилити скепсис стосовно серйозності намірів політичної еліти трансформувати Україну у розвинуту демократію західного зразка.
