Вірменія: лімбо навколо посади прем’єра

Світ за тиждень Спільний проект з політичною партією «Українське об’єднання патріотів – УКРОП»

Олексій Куроп'ятник

дипломат, експерт фонду "Майдан закордонних справ"


У Вірменії масові мирні вуличні протести прихильників опозиційного лідера Нікола Пашиняна все більше нагадують верхівку айсберга справжньої закулісної боротьби за владу. І ця верхівка сигналізує про те, що супротивники вичерпали люфти своїх попередніх політичних позицій, але їх виявилося недостатньо для досягнення компромісу.

Та чи йдеться справді про революцію в цій колись дружній до нас кавказькій країні? Чи дійсно Україна дочекалася, коли пострадянська російська імперія Путіна починає розвалюватися? На превеликий жаль, ці очікування поки що передчасні. Придивимося більш уважно, що насправді відбувається у Вірменії.

Почнемо з того, що мирний характер протестного руху та нейтральна в цій ситуації позиція силових структур влади дійсно має вигляд незвичного, майже революційного явища. Уся історія Вірменії, зокрема новітня, вказує якраз на зворотне: у цій країні населення не тільки звикло до брутального насильства з боку влади, а й почало героїзувати та підтримувати масовими демонстраціями відвертих терористів та злочинців, які чинять збройний опір владі, як це сталося наприкінці липня 2016 року при захопленні поліцейської дільниці. Влада вперше повністю утрималася від застосування силових форм придушення протестів, які безпосередньо загрожують її статусу, що визнає навіть Пашинян.

Також звернемо увагу на те, що більшість населення давно ставиться до чинного керівництва країни відверто негативно, часто його просто ненавидить і прагне не так зміни державного курсу, як заміни конкретних персоналій та угруповань. Чому так відбувається? Відповідь криється у природі нинішньої влади, яка у своєму ядрі складається з колишніх ветеранів – переможців війни в Карабасі (Арцах – вірменською). Більшість з них є вихідцями з Арцаху або діаспорними бойовиками-терористами, які стали лідерами незаконних військових формувань, часто кримінального ґатунку, які не підкорялися центральному керівництву, практикували під час збройного конфлікту брутальні форми ведення війни, масову різанину, мародерство та грабували мирних жителів. Відмінність правлячої еліти Вірменії від інших країн регіону (Грузії та Азербайджану) полягає в тому, що центральна влада не приборкала героїв війни після її завершення. Навпаки, саме ці особи захопили владу спочатку в Карабасі, а потім, після 1998 року, шляхом державного заколоту та насильства перехопили владу у всій Вірменії й досі утримують її найбрутальнішими методами. Вони й зараз готові захищати свої політичні позиції, проте ціна таких зусиль уже змінилася.

Ситуацію погіршує те, що ці політики є носіями радикального націоналізму. Саме вони проводили етнічні чистки в мультикультурному регіоні Кавказу й фактично заганяли країну майже в повну міжнародну ізоляцію.

Для прикладу, у 1980-х роках азербайджанці становили 5% населення Вірменії та були представлені в парламенті двома депутатами (у ВР Азербайджану було 38 депутатів-вірмен, які представляли 5,6% вірмен у цій республіці із загальних 11,4% в СРСР поза межами Вірменії). Тепер у парламенті Вірменії немає невірмен, а населення складається з 98% етнічних вірмен (89,7% – у 1980-му).

Проблема в тому, що ця ідеологія виявилася ефективною для руйнування радянського режиму, але нездатною створити заможне республіканське суспільство. Унаслідок цього країна значно збідніла, почався процес депопуляції. Те, що відбувається у Вірменії, – це спроба населення звільнитися від жорстокого режиму героїв Карабаху – неприборканих лідерів незаконних військових формувань із радикальною ідеологією, яка й стала причиною створення фатальної залежності від Кремля у сфері безпеки та зовнішньої політики.

Зараз виникла надія, що буде покладено край їхньому необмеженому пануванню в цій країні. Боротьба увійшла в фазу позиційного протистояння з перспективою або відкладеного рішення через дострокові вибори, або компромісу щодо монополії на фінансові потоки з уже суто вірменською групою Пашиняна.

Проте й тут феномен радикального етнічного націоналізму створив для керівництва країни ще одну пастку. У 1998 році «ветерани», які в той час стояли на безкомпромісних позиціях проти будь-яких поступок Азербайджану заради відновлення миру, усунули від влади Левона Тер-Петросяна, який уже тоді осягнув усю безперспективність та небезпечність консервації конфлікту. Тепер, коли ці ветерани вже 20 років при владі й самі зрозуміли невідворотність поступок та згубність політики конфронтації, вони стали заручниками власної ідеології. Системна опозиція критикує владу саме за можливість «зради» та «здачі» Карабаху та не дозволяє їй рухатися шляхом мирного врегулювання карабаської проблеми. Але ситуація вже не та: тепер баланс військових сил відчутно змістився в бік Азербайджану, тож неминуча велика війна з Вірменію просто знищить країну. Вірмени дарма ображаються на росіян за продаж сучасної військової техніки Азербайджану та докоряють їм у зраді. Насправді слід віддати належне Мінській групі ОБСЄ, у якій Росія разом з Францією та США вже тривалий час намагаються переконати керівництво Вірменії рухатися в бік мирних домовленостей з Азербайджаном шляхом поступок, але все марно. З іншого боку, комерційний інтерес ОПК Росії взяв гору якщо не над буквою, то принаймні над духом союзницьких зобов`язань. Проте все має свою ціну, і непохитна позиція щодо Карабаху теж.

Варто звернути увагу на незвичну позицію Кремля в цій ситуації. Раніше Москва не вважала за потрібне поводитись делікатно, чим суттєво ускладнила перебування своїх вояків на території Вірменії. При цьому Росія не стала застосовувати інструменти «м`якої сили», а вдавалася переважно до простих рішень за допомогою сили жорсткої. Тепер стан справ змінився: Кремль демонстративно не втручається й запевняє, що навіть не має таких планів. Поки ніщо не вказує на зворотне.

То які ж перспективи подальшого розвитку ситуації у Вірменії? Зміни ані зовнішнього, ані внутрішнього курсу не передбачається в будь-якому разі. Йдеться виключно про заміну персоналій, оскільки правляча Республіканська партія вже зрозуміла, що треба поділитися владою. Наразі ще залишається з`ясувати, скільки саме влади вона готова віддати опонентам. Схоже на те, що Нікол Пашинян занепокоїв представників правлячої еліти своєю обіцянкою зруйнувати політичні та економічні монополії. Проте слід пам’ятати, що всі провідні монополії в цій країні є власністю Росії: енергетика, транспортна інфраструктура, телекомунікації, навіть залізниця. Тож ідеться лише про ті активи, які росіяни залишили місцевому керівництву. Саме це змушує правлячу еліту шукати з Пашиняном домовленостей та гарантій до моменту призначення його на посаду прем`єра наступного тижня. Провал його кандидатури минулого вівторка поставив супротивників опозиціонера у більш вигідне положення для торгу. Пашинян відповів поновленими протестами, але вже наступного дня зупинив їх для продовження переговорів. Вірогідно, намітився якийсь компроміс.

Разом з тим правляча коаліція може знову відхилити кандидатуру Пашиняна з розрахунку, що, попри певні втрати іміджу через протести, її представники все ще здатні отримати більшість на виборах і зберегти статус-кво, оскільки вони залишаються при владі й тримають під своїм контролем виборчий процес. Але це буде просто відтермінуванням незворотного: час героїв Карабаху добігає кінця через їхню провальну політику на всіх напрямках.

Міжнародна спільнота концентрується виключно на законних та легітимних шляхах виходу з цієї політичної кризи, хоча зрозуміло, що такий спосіб надає переваги саме правлячій коаліції, і лише потім – опозиції та Вірменії в цілому.

Експерти
Олександр Поліщук

Олександр Поліщук

Військовий дипломат, експерт з питань оборонного будівництва та безпеки. Публікації
Андрій Клименко

Андрій Клименко

Голова спостережної ради Фонду, експерт з питань Криму, головний редактор сайту http://www.blackseanews.net/ Публікації
Богдан Яременко

Богдан Яременко

Голова правління, експерт з питань зовнішньої та безпекової політики Публікації
Дмитро Новак

Дмитро Новак

Заступник голови правління, фінансовий директор Публікації
Олег Бєлоколос

Олег Бєлоколос

Експерт з питань зовнішньої та безпекової політики Публікації
Олександр Хара

Олександр Хара

Експерт з питань зовнішньої та безпекової політики, заступник голови правління БО «Інститут стратегічних чорноморських досліджень» Публікації
Олексій Куроп’ятник

Олексій Куроп’ятник

Експерт з питань зовнішньої та безпекової політики Публікації
Ольга Корбут

Ольга Корбут

Фахівець-аналітик з питань тимчасово окупованих територій Публікації
Тетяна Гучакова

Тетяна Гучакова

Експерт з питань тимчасово окупованих територій Публікації
Юрій Смєлянський

Юрій Смєлянський

Економічний експерт, експерт з питань тимчасово окупованих територій, голова правління БО «Інститут чорноморських стратегічних досліджень» Публікації