Олег Бєлоколос
дипломат, експерт фонду "Майдан закордонних справ"
Журналісти з відомого видання «The Economist», мабуть, навряд чи колись чули цю відому фразу або ж дивилися культову кінокомедію радянських часів «Іван Васильович змінює професію». Однак британські медійники змогли цілком правильно вловити провідні тенденції внутрішньої та зовнішньої політики Росії, коли у властивій «The Economist» гострій манері помістили на одну з нещодавніх обкладинок свого журналу зображення російського президента в царському мундирі й написали: «У Росії через 100 років після революції народився цар».
Цікаво, що навіть надлояльні журналісти провладних російських «Ізвєстій» також не втримались і, вочевидь під впливом емоцій від влучного стилю «The Economist», бахнули на всю Росію-матушку фразу про те, що «російський президент зображений вбраним у мундир, на якому розміщені винищувачі, ракети, брелок у формі Криму та символ Радянської армії – червона зірка».
Залишаючи за рамками цього коментарю логічні міркування щодо адекватності значної частини сучасної російської журналістики, слід зазначити, що вона в принципі діє в рамках давно пануючого в РФ великодержавного медіа- й суспільного мейнстриму, до якого останнім часом долучилося й тамтешні історики, які, відчуваючи відповідне замовлення, наввипередки транслюють владі ідеї автократії й автохтонності.
Самі ж російські експерти сьогодні прямо стверджують: «Аналіз впливу історичної традиції на формування зовнішньополітичної концепції Росії в нові часи вказує спадковість зовнішньополітичних доктрин і відтворення певної частини національно-державних інтересів в історичній тріаді Російська імперія – СРСР – Російська Федерація».
Практично на підтвердження цього почесний голова Ради з питань зовнішньої й оборонної політики та за сумісництвом відомий глашатай російської великодержавності Сергій Караганов у одній із нещодавніх своїх статей під красномовною назвою «Москва знову буде величною» відверто вказує, що «Росія, згідно з поведінкою своєї пануючої еліти та більшої частини населення, вже однозначно не є якоюсь нацією на околицях Європи, а стала євразійською і глобальною державою».
На цьому тлі вже не як жарт, а цілком серйозно звучать тези стосовно того, що «традиційна російська свідомість сприймає монархію (автократію) як єдину форму державного устрою, спроможну «втримати Росію». Ця «жага царя» виявляється сьогодні в зовнішніх формах: одностроях роскозаків, чорно-біло-жовтих імперських прапорах, «російських маршах», псевдоісторичних фільмах. Їм часто-густо підіграє й офіційна пропаганда, ставлячи пам’ятники Івану Грозному та намагаючись присвоїти історію Київської Русі.
Взагалі, навіть побіжний аналіз усього спектра сьогоднішніх політичних течій у Росії дозволяє констатувати, що вони здебільшого відрізняються лише нюансами ступеня висловлення існуючому режиму вірнопідданських почуттів. Адже в сучасній Росії все перебуває під постійним і пильним контролем влади. Більш того, за показниками громадянських свобод Російська Федерація сьогодні, через сторіччя після 1917-го, вже поступається деяким ліберальним періодам правління дому Романових. Тому зовсім не випадково тамтешня активна молодь, мабуть, інстинктивно відчуваючи цю ненормальність, на початку поточного року вийшла з протестами на вулиці та площі російських міст.
Втім, незважаючи на ці молодіжні протести та наявність певного суспільного невдоволення, широкої внутрішньої бази для демократичних перетворень у нинішній Росії явно немає. Значна частина росіян підтримує Путіна, оскільки вважає, що він повернув Росії «статус великої держави». І задля цього міфічного статусу громадяни наразі готові добровільно пожертвувати багато чим, у тому числі власним добробутом.
Саме тому Кремль тепер не боїться жодної політичної конкуренції. Сила державної пропаганди та жорсткі репресії з боку влади наразі є надійним засобом для ще більшого залякування російського суспільства, ще більшого його впокорення.
Водночас підконтрольна влада в регіонах намагається вловити настрої центру й запопадливо пропонує та реалізує власні методи придушення опозиції. Останнім прикладом такого репресивного тиску на поодиноких активістів є ініціативи щодо фотофіксації учасників протестних акцій з подальшим розміщенням їхніх фотографій у відкритому доступі.
Навіть деякі російські експерти звертають увагу на стрімкий процес повернення суспільства до загальної атмосфери ненависті й так званої тоталітарної мови, що характеризується виключно «чорно-білим» сприйняттям світу, агресивною риторикою та жорсткою нетерпимістю до всього незвичного.
Отже, як влучно писав свого часу Тарас Шевченко, сьогодні в Росії знову «На всіх язиках все мовчить, бо благоденствує!» Між тим добре відомо, що традиційну віру росіян у «доброго царя» свого часу вщент розвіяла так звана кривава неділя у Санкт-Петербурзі 9 січня 1905 року, що, як відомо, підштовхнула Першу російську революцію, яка, у свою чергу, й стала генеральною репетицією Жовтневого перевороту 1917 року, 100-річчя якого так дотепно відзначили британські журналісти.
Матеріал підготовано в рамках спільних інформаційних проектів партії «Українське об’єднання патріотів – УКРОП» та фонду «Майдан закордонних справ».
