Київ поступово втрачає зовнішню підтримку.

Богдан Яременко, дипломат, голова правління Фонду "Майдан закордонних справ"

Олександр Хара, дипломат, директор департаменту міжнародних багатосторонніх відносин

Олег Бєлоколос, дипломат, директор департаменту міжнародних двосторонніх відносин

Олексій Куроп'ятник, дипломат, експерт із питань зовнішньої та безпекової політики

Спеціально для "Дзеркала Тижня"


Потреба критичної дискусії про зовнішню політику України перезріла. 

Це мають бути не штамповані прес-релізи з нагоди Нового року чи "несподівані прозріння" щодо необхідності ухвалення чергової редакції закону про дипломатичну службу з нагоди 100-річчя її заснування, а чесний і відкритий погляд на себе в контексті влучного висловлювання колишнього держсекретаря США Діна Раска:

"Успіх у реалізації нашої зовнішньої політики має вимірюватися не загальною кількістю документів, а успішно вирішеними питаннями, зміцненими союзами, істотно зменшеними або стриманими протиріччями".

 

Результат чи процес?

Найкращою ілюстрацію того, про що хотілося б поговорити, є завершення в 2017 році дворічної діяльності України як непостійного члена Ради Безпеки ООН. Пригадуємо, що обрання нашої держави на цю позицію два роки тому президент Порошенко подавав як неабияке досягнення, яке, серед іншого, стало підставою і для окремого велеречивого президентського звернення від 15 жовтня 2015 року. Оминемо традиційні для нашої влади перебільшення про формування глобальної міжнародної коаліції —177 держав, які підтримали Україну під час виборів (цьогорічну ООНівську резолюцію про порушення прав людини в окупованому Криму підтримали заледве 70 держав); пропустимо повз вуха пташину мову про пріоритетність "відстоювання Цілей і Принципів Статуту ООН, розроблених за провідної ролі України ще 70 років тому". Більшість з нас погодиться, що в умовах російської агресії пріоритет для України зовсім інший, і в останньому абзаці зазначеного звернення президент таки говорить: "Я щиро вітаю український народ із цим міжнародним і дипломатичним здобутком України! Не маю жодного сумніву, що він допоможе нам принести довгоочікуваний мир, сприятиме відновленню українського суверенітету над всіма окупованими Росією територіями, як на Донбасі, так і в Криму". Результативність, як кажуть, no comments.

Заглибленим у новинну стрічку українцям два роки роботи української дипломатії в РБ ООН навряд чи запам'ятаються чимось іншим, окрім минулорічного швидкоплинного, але гострого дипломатичного конфлікту з Ізраїлем через резолюцію у зв'язку з його політикою щодо палестинських територій. Між іншим, згідно зі згаданим вище президентським звернення одним з пріоритетів України була "протидія зловживанню правом вето постійними членами РБ ООН". Буквально кілька днів тому цим правом при розгляді резолюції щодо статусу Єрусалима скористалися Сполучені Штати. Україна солідаризувалася з рештою членів РБ ООН, хоча жоден з них і всі разом вони не надають нам щорічно військової допомоги в сумі 350 млн дол. І варто задуматися: як довго ще США будуть поблажливими до чорної української невдячності і чи не компенсують моральні збитки деінде?

Звичайно, два роки діяльності України як непостійного члена РБ ООН заслуговують на окрему, детальнішу й більш об'єктивну, оцінку, але ці приклади ми наводимо лише для ілюстрації тези про те, що зовнішня політика назагал і в кожен конкретний момент — це не досягнення, перемога чи поразка, а процес (зокрема й осмислення), який не варто видавати за результат. Такий підхід ускладнює будь-який піар на проблематиці зовнішніх зносин, зате дозволяє уникнути зазирання в криве дзеркало і легше переживати неминучі зовнішньополітичні помилки чи поразки.

 

А без маніпуляцій та аберацій загальна картинка міжнародного становища досить чітка — 2017 рік Україна закінчує зі збройним конфліктом з ядерною державою — постійним членом РБ ООН, окупованими територіями, зростанням торговельної залежності від держави-агресора, без плану, як завершити війну, без союзників. Про інші важливі, але периферійні в умовах війни сфери й аспекти зовнішньої політики і міжнародного становища України поговоримо окремо, але й там усе непросто.

Востаннє повернімось до президентського звернення щодо обрання України до РБ ООН — ми не знайдемо в ньому й згадки про доцільність введення миротворців ООН для врегулювання конфлікту на Сході України. Хоча пропагандисти з Банкової люблять нагадувати, що ініціатива про введення миротворців на територію України належить Порошенкові, з якою він виступив 2015 року, відповідного пріоритету української діяльності в РБ ООН не було і немає.

 

 

Натомість рік ми завершуємо тим, що допомагаємо американському спецпредставникові з питань України Курту Волкеру вести з Москвою переговори щодо російського тексту відповідної резолюції, в якому Україну може задовольнити хіба лише саме слово "миротворці". Делегування президентом України своїх повноважень представляти державу у міжнародних відносинах американській дипломатії є нетрадиційним і дуже сумнівним кроком, викликаним, очевидно, браком власних інституційних та інтелектуальних спроможностей, бажанням Порошенка знизити внутрішньополітичну критику неефективності обстоюваних ним поглядів на врегулювання конфлікту з РФ.

Хоча ризикнемо припустити, що в Україні є й свої дипломати, які за умови, що їх озброюватимуть потрібними загальнодержавними рішеннями — включно з волюнтаристськими законами про продовження на рік виконання Мінських домовленостей, продавленими впродовж доби через український парламент, — здійснюватимуть безрезультатні спроби домовитися з росіянами не менш "успішно", ніж це робить Курт Волкер, активно зустрічаючись із Владиславом Сурковим за пасивного сприяння української дипломатії.

Хоч як важко сподіватися на позитивний результат, але, тільки ведучи переговори самостійно, можна бути впевненим у тому, що є їх предметом, і розуміти, в чому полягає позиція твого опонента. Та й переговірні "червоні лінії" (те, на що не можна погоджуватися за будь-яких обставин) для США і України, очевидно, проведені в різних місцях.

 

Сигнал з Вашингтону: корупція чи допомога?

Українсько-американські відносини у всій їхній всеосяжній повноті ніколи не були легкою і простою справою, тож марно сподіватися, що в умовах втрати Україною суб'єктності ситуація зміниться на краще.

Тому справжнім зовнішньополітичним дивом слід вважати несподіваний і кардинальний розворот політики США за новообраного президента Дональда Трампа стосовно Росії. Насправді диво сталося певною мірою завдяки старанням та чеснотам українських дипломатів, але насамперед завдяки тому, що американська система стримувань і противаг не лише примусила Трампа, нехай і неохоче, визнати поведінку РФ ворожою та підривною, а й позбавила його права одноособово переглянути цю позицію і змінити політику США, яка відтепер спрямована на стримування і протидію Росії щонайменше в тих питаннях, в яких зацікавлена Україна.

Несподіваним потужним союзником України виявився колишній директор ФБР і незалежний прокурор Роберт Мюллер, який так заходився проріджувати російські чагарники у Вашингтоні, що Москва була змушена змінити свого посла і зрештою вивісити білий прапор у вигляді пропозицій щодо нормалізації відносин, які США відкинули. Незалежне розслідування, очолюване паном Мюллером, наступного року може стати не лише одним з важливих подразників політичного життя в США, а й рушієм (через можливий тиск на президента Трампа у зв'язку з переслідуванням його найближчого оточення та членів сім'ї, а також судовим процесом над колишнім політтехнологом Віктора Януковича та Партії регіонів Полом Манафортом) українсько-американських відносин та внутрішньополітичних процесів у нашій державі.

 


Роберт Мюллер ІІІ

 

Якщо торік представники України намагалися максимально поширити інформацію про причетність скандального політтехнолога до т.зв. чорної бухгалтерії Партії регіонів, то цього року вся державна машина, включно з НАБУ і САП, продовжила танцювати на граблях, "увімкнувши задню" — нічого не знаємо, не розслідували, не маємо повноважень. Ну, і для посилення ефекту в ефірі афілійованого з Республіканською партією США телеканалу "Фокс" особисто президент Порошенко спростовував наявність зв'язків президента Трампа з росіянами.

Буде іронією долі, якщо розслідування Роберта Мюллера у майбутньому ще раз примусить українську сторону "відмовитися від свідчень". Справжню ціну новій українській лояльності склав і президент Трамп, якому ніщо не завадило після дружньої зустрічі з президентом Порошенком у Білому домі твітнути, що він вимагає розслідування змови проти себе між Україною і Демократичною партією.

 

МЗС-Порошенко_2

 

На жаль, активні контакти впродовж літа 2017 року українських високопосадовців з новою адміністрацією США так і не допомогли нашій державі отримати летальну зброю, про яку так багато говорять у Києві. Річ, звичайно, не в диво-"джавелінах", а в неписаних політичних гарантіях прийти на допомогу у випадку ескалації з боку агресора та сигналу для ділових кіл і партнерів США, що співпраця з Україною у цій сфері вітається. Втім, українська сторона не використала й схильності Трампа ухвалювати сильні рішення та ризикувати, що відрізняє його від Барака Обами, чия обережність межувала з бездіяльністю. Київ виявився неготовим створити нову реальність, вийшовши за рамки, в які дозволив себе загнати за попереднього господаря Білого дому.

І це при тому, що команда Трампа з питань національної безпеки складається з досвідчених бійців холодної війни та більш запеклих баталій нашого часу, що чітко розуміють небезпеки путінської Росії та доцільність її стримування, зокрема, й через підтримку України. Військово-дипломатичному оточенню Трампа загалом вдається трансформувати норовливість свого патрона у прагматичні стратегії (риси, яких геть позбавлені українські генерали). Неоціненна роль ключових безпекових гравців в адміністрації США полягає також у тому, що, не звертаючи уваги на політичну кон'юнктуру, вони спрямовують державну політику на посилення здатності України боронити саму себе не лише в умовах нинішнього етапу російської агресії, а й на перспективу. Вони добре розуміють, що це не перший і не останній українсько-російський конфлікт. Разом із тим їхні зусилля обмежені не так наданими повноваженнями і ресурсами, як інституційною неспроможністю України засвоїти потенційну допомогу та настанови.

Очевидно, найкращою інвестицією в розвиток українсько-американського партнерства та стратегічним рішенням року стало придбання Україною в США вугілля. І очевидним досягненням стала поява в розділі міжнародної допомоги бюджету США рядка про допомогу ВМС України. Вже підписаний Дональдом Трампом кошторис країни містить і інші цікавинки, але чи будуть дозвіл та виділення Конгресом коштів реалізовані, все ж таки залежить від волі президента. Нагадаємо, що вперше авторизація Конгресом можливості надання Україні летальної зброї відбулася ще 2014 року. 

 


Вугільний експортний термінал, Сент-Луїс (США)

 

Та хоч як би прагнули фахівці обговорювати оборонний, безпековий чи торговельний сектори співробітництва між Україною і США, в 2017 році завершилося формування тенденції, згідно з якою в основі американського підходу до України більше не лежатимуть питання війни і миру.

У контексті російського втручання в американський демократичний процес, агресії проти України та в Сирії українське питання набуло неабиякого значення в американському внутрішньополітичному дискурсі. Підтримувати нашу державу стало гарним тоном, але за певних умов. Як їх влучно сформулював державний секретар Рекс Тіллерсон: "Навіщо боротися за тіло держави, якщо вона втрачає душу в корупції?". Отже, в грудні у зв'язку із ситуацією з НАБУ Вашингтон уперше публічно висловив своє занепокоєння щодо недостатньої та показної готовності України боротися з корупцією. Можна лише здогадуватися, скільки було непублічних сигналів невдоволення з приводу перепон, які чинили їхньому улюбленому дітищу, адже для американців відсутність субстантивних змін, яку прикривають ідеально зрежисованим шоу з яскравими декораціями, є очевидною.

Тривожною і симптоматичною є заява одного з колишніх заступників очільника Пентагону, а нині директора Центру Байдена Майкла Карпентера про те, що в разі звільнення голови парламентського комітету та голови НАБУ він закликатиме припинити програми американської допомоги Україні. Майкл Карпентер, звичайно, не належить нині до числа людей, що ухвалюють такі рішення. Але коло тих, хто активно займається в Вашингтоні українською тематикою, не таке й широке. І якщо хтось із цього кола висловлює нову думку, її чують усі. А згодом, як ми знаємо, думки мають властивість матеріалізуватися.

https://imagecdn3.luxnet.ua/tv24/resources/photos/news/610x344_DIR/201708/853764.jpg?201708073719
Майкл Карпентер

 

Зволікання з виправленням ситуації у сфері боротьби з корупцією означатиме неминуче погіршення атмосфери двосторонніх відносин, а відтак і підтримки України. В умовах залежності від зовнішніх ресурсів, поглиблення кризових тенденцій це може призвести до непередбачуваних наслідків, тим більше що подібні процеси відбуваються і у відносинах України з ЄС.

 

Стратегічний вибір чи проблема?

Відносини Євросоюзу і України впродовж року також зміцнювались у формі патронажу. Позірна прозахідна орієнтація України забезпечувала їй фінансову та політичну підтримку, а правлячому класу до останнього часу — вибачення шаленої корупції із використанням офшорів, торгівлю з державою-агресором, стрімке зубожіння населення та зростання авторитаризму чинного режиму.

І хоча ознаки невдоволення з боку ЄС усе ж таки проявлялися щораз чіткіше (затримується надання п'ятого траншу МВФ, посилюється політичний тиск, а надання допомоги дедалі частіше й жорсткіше обумовлюється конкретними вимогами щодо проведенням реформ), європейці в цілому залишалися поблажливими до української влади. Допомога з боку ЄС фокусувалася на чотирьох умовних основних напрямах: дипломатія, санкції проти Росії, економічне сприяння, підтримка реформ та співпраця в галузі оборони.

Однією з основних форм надання політичної підтримки Україні з боку ЄС можна також вважати ухвалення рішення про запровадження безвізового режиму. Тому початок обговорення в ЗМІ можливості скасування чи призупинення виконання цього рішення через гальмування в Україні процесу боротьби з корупцією, слід вважати цілком суголосним із заявою Карпентера.

 

 

Основним інструментом політичної трансформації України для Європейського Союзу залишається Угода про асоціацію (УА), яка 1 вересня 2017 року набрала чинності в повному обсязі, економічної — Угода про зону поглибленої вільної торгівлі (УЗВТ), що діє вже майже два роки, а в сфері безпеки — "нормандський формат" та санкції проти РФ. Об'єднана Європа щорічно надає Україні критично важливу економічну допомогу в обсягах до 9 млрд дол. (для порівняння: США — 1 млрд дол.), та ще й лібералізує двосторонню торгівлю, обсяги якої у 13 разів більші, ніж зі США. Крім того, вплив її торговельних та інвестиційних санкцій на Росію в 10 разів болючіший, ніж санкцій США. Все це дає Європі важелі вирішального впливу на процеси внутрішньої трансформації України, з якими може конкурувати хіба що військова допомога з боку США.

Зміст європейської політики полягає в намаганні замінити політичну систему та цінності держави невільного, майже авторитарного типу, щоб зробити її державою вільного типу. Тобто йдеться про державотворення, яке нагадує процес адаптації до західної цивілізації країн східної посткомуністичної Європи. Суттєвою відмінністю є значно менші ресурси та зобов'язання у порівнянні з тими, що свого часу надавалися європейськими союзниками нашим сусідам.

Іншою принциповою відмінністю є те, що країни Східної та Центральної Європи приєднувалися до політичного Заходу за наявності чітко визначеного консенсусу щодо цього курсу як тодішньої політичної еліти тих країн, так і населення. В сучасній Україні ситуація все ще інша. І мова зовсім не про соціологічні опитування, які з року в рік демонструють незмінно високий рівень підтримки ідеї членства України в ЄС: правлячий клас не досяг консенсусу щодо невідворотності перетворення України на державу західного, вільного типу та прийняття європейських цінностей. Наша еліта радше використовує цей напрям політичного розвитку в умовах агресії Росії як ситуативний, як своєрідну відплату Заходу за надану підтримку та допомогу, яка завершиться після стабілізації країни та врегулювання відносин з Кремлем. На ціннісному рівні не все так просто і з населенням, яке ще з радянських часів вражене вірусом соціального утриманства. Все це робить процес трансформації України в суспільство західного типу складним, суперечливим і непослідовним.

2017 року Україна помітно відстала від графіка імплементації УА з цілої низки реформ: ухвалення митного законодавства, внесення змін до податкової політики, реформування транспорту та врегулювання сфери зайнятості. Серйозні проблеми виникли в сфері імплементації верховенства права, реформування виборчого законодавства та судової системи.

Слід визнати, що ЄС має в Україні безпрецедентні повноваження для форсування реформ: Брюссель нині долучається практично до кожного аспекту реформування. Цього року ЄС продовжував надавати істотну підтримку реформам та сприяв макрофінансовій стабільності, залучивши понад 10 млрд євро (з оголошеної раніше допомоги в 12,8 млрд євро). Проте він доволі боязко використовує наявні важелі впливу, ризикуючи втратити довіру реформаторів і населення, що дозволяє багатьом представникам української політичної еліти ставитися до реформ формально, обмежуватися створенням видимості змін та виконання УА. Усім відомо, що справді значущі загальновизнані реформи відбувалися при потужному спротиві їм.

У цих умовах посилення напруги у відносинах України і Заходу цього року стало не тільки проявом відвертого небажання керівництва України приборкати корупцію, а чимось більш глибоким. У квітні офіційний Київ спромігся успішно розмістити боргові зобов'язання (євробонди) на 3 млрд дол., чим не тільки купив собі час для відтермінування проведення реформ, а й послабив тиск Заходу щодо їх проведення взагалі, адже на певний час було знято гостроту в потребі фінансових ін'єкцій МВФ.

 

http://stockinfocus.ru/wp-content/uploads/2017/03/aa8bda3fada85b494b369c50c875c025-600x340.jpg

 

Судячи з усього, саме це стало причиною того, що українська влада повернулася до практики залякування політичних опонентів, ЗМІ, активістів громадянського суспільства, вдається до проштовхування законодавства, яке дозволяє виводити високопосадовців з-під відповідальності за корупцію. Загрозу приходу до влади популістів влада використовує як привід ігнорувати поради та вимоги Заходу економити бюджетні витрати і створити ринок землі. Спротив реформам став широким, включаючи найвищий рівень. Останнім часом антиреформістські сили явно посміливішали в своїх спробах заблокувати або відвернути зміни, які дозволять Україні розвивати економіку, заснувати істинно справедливе правосуддя і поставлять реальні бар'єри проти корупції.

Ситуація виглядає так, що в українській владі визрів мовчазний консенсус стосовно можливості зовнішнього управління з боку США і ЄС у частині проведення в Україні реформ та змін за умови, що це не зачіпає особистих корупційних інтересів основних "акціонерів" української політики.

У цій ситуації Євросоюз поки що явно не хоче використовувати примус політичного класу України для критично важливих цілей — зміцнення верховенства права та проведення судової реформи, як це відбувалося в Румунії та Болгарії. У Брюсселі не хочуть запускати ланцюгову реакцію, здатну призвести до заміни уряду, оскільки це посилює ризики приходу до влади популістських та/або проросійських сил, котрі саме набирають популярність.

Чому так? А тому, що державотворча політика ЄС має певні вади, і опозиційні сили в Україні активно готуються ними скористатися. Реформи не призводять до істотного поліпшення рівня життя населення, Україна залишається однією з найбідніших країн Європи. Багато з досягнень є зворотними, а політичні умови складаються несприятливі. Фактично за участі ЄС в Україні формується гібридна модель політичного режиму. Українські читачі здивуються, але Захід дивиться на поточну ситуацію в країні цілком оптимістично!

Українська влада пишається тим, що торгівля з країнами ЄС сягнула 41,1% від загального обсягу. Втім, використання ЄС інструментів захисту внутрішнього ринку, зокрема тарифне регулювання імпорту, залишають Україну в лізі постачальників сировини. Враховуючи квоти на товари критичного експорту для України, скасування митних тарифів не призведе до зростання обсягів українського експорту.

 

https://euroautotrading.com.ua/media/k2/items/cache/ada9a09acea936d776a6f55c82778c43_XL.jpg

 

ЄС продовжує вважати антикорупційні реформи своїм пріоритетом, і тут досягнуто певних успіхів, найбільший з яких — майже повна відмова від постачання газу з Росії, впровадження системи державних закупівель Prozorro, системи електронної подачі декларацій, створення нових антикорупційних органів. Однак неможливо забезпечити верховенство права при зосередженні влади і майна в руках невеликої групи осіб правлячого класу, який не хоче ділитися владою із середнім класом. До того ж антикорупційна позиція ЄС залишається непослідовною, адже Брюссель ніяк не реагує на шокуючі факти сумнівних доходів, вказаних в електронних деклараціях чиновників восени минулого року, виведення фінансових ресурсів з України через офшорні схеми з 2014 року. Особисто президент України разом з іншими олігархами мінімізують, читай — ухиляються від повної сплати податків в той час, як державний борг зашкалює, зокрема й через запозичення грошей у європейців. Якщо брати до уваги, що більшість офшорів перебуває в юрисдикції країн ЄС, насамперед Британії, а самі ці зони створені не так для приховування грошей, як для залучення іноземних інвестицій в економіку країн Заходу, то ситуація виглядає і поготів двозначно.

Хоча основним партнером України у сфері безпеки залишаються США, саме Європа продовжує очолювати зусилля "друзів України" з урегулювання конфлікту з Росією у Мінському форматі, застосовуючи переважно економічні важелі впливу на Росію (торік держави Заходу втратили від санкцій до 37,5 млрд євро, 90% з яких припадає на втрати європейських країн). Проте досягнуті результати щонайменше суперечливі: Мінські домовленості не виконуються, а сам конфлікт набув характеру затяжного й низької інтенсивності. При цьому останнім часом ЄС почав дорікати Україні обстрілами та порушенням перемир'я, а також порушенням прав людини. На тлі наростання невдоволення Києвом у питанні боротьби з корупцією та проведення реформ така тенденція є загрозливою.

 

Отже, українська влада заборгувала суспільству пояснення, як вона збирається єднати країну та мобілізовувати підтримку Заходу на боротьбу проти агресії Росії, маючи низьку політичну легітимність через продовження торгівлі з Росією та низьку підтримку через невміння підвищити рівень життя населення без торгівлі з тією ж таки РФ. Зазначена дилема, очевидно, не може не викликати задоволення в Кремлі і залишає Україну у вкрай вразливому стані.

Відносини з Росією були і, зважаючи на все, залишаться найскандальнішою складовою української зовнішньої політики. Власне, скандальним є сам факт існування дипломатичних відносин між воюючими країнами. Усе інше — похідне.

Попри висловлені в цій статті застереження про можливу переоцінку країнами-партнерами України важливості теми війни проти Росії, нашій державі назагал вдалося досягти низки тактичних інформаційних та дипломатичних успіхів, переважно у формі збереження і частково (США) розширення санкцій проти РФ, а також резолюцій різних міжнародних організацій.

Проте Росія продовжувала володіти ініціативою, ефективно контролюючи і дипломатичне, і воєнне поле бою. Під кінець року з'явились ознаки того, що і у сфері внутрішньої політики Росія починає відвойовувати деякі втрачені в Україні позиції, активізувала діяльність проросійських медіа, лідерів громадської думки та політиків. Контекст неможливості врегулювання конфлікту інакше, ніж засобами дипломатії, економічна залежність України від торгівлі з РФ і залежність ЄС від поставок російських енергоносіїв будуть придатною основою і для подальшого нарощування Росією відповідних інформаційних та пропагандистських зусиль як в Україні, так і в державах ЄС.

 

https://republic.ru/images/photos/1bf105407099d3f195dfcc34caa818b6.jpeg

 

Втрати Росії від міжнародних санкцій відчутні й дошкульні для неї як з політичного, так і економічного погляду, але не становлять екзистенціальної загрози для путінського режиму. Він, з одного боку, зухвало й демонстративно відкидає будь-які звинувачення у причетності до конфлікту в Україні, а з іншого — увесь час демонструє готовність і можливість ескалації ситуації в Донбасі. Ні Україна, ні США, ні європейські посередники наразі не виробили ефективної контрстратегії.

Становище України погіршується тим, що для багатьох представників політичного класу України російська домінація залишається значно привабливішою за політичну альтернативу Заходу, адже вона або створює можливості для додаткового збагачення, або не загрожує корупційним інтересам. Можливо, це і є причиною, чому діяльність українських спецслужб із виявлення російської агентури наразі не дозволяє рішуче переломити ситуацію в державі.

 

Чвари з сусідами. Час поглянути в дзеркало

Те, що зовнішня політика України на регіональному напрямі перебуває в кризі, давно знали і самі дипломати, і обізнані експерти. Однак бомба, що вибухнула 2017 року наочно показала всю глибину тієї прірви, де опинилася не лише українська дипломатія, а й держава в цілому. Адже проблема явно не лише в мовних положеннях нового українського закону "Про освіту" — цьогорічні події стали не більш ніж наслідком тих глибинних настроїв і процесів, які формувалися або відбувалися в сусідніх країнах впродовж не одного року, — націоналістичних, егоїстичних, євроскептичних, а часом навіть до певної міри й проросійських, та явно недостатньої уваги до них з боку офіційного Києва.

Перші ж ознаки настання втоми від України в Вашингтоні та Брюсселі, а також цілком невизначена перспектива завершення збройного конфлікту з Росією викликали непереборне бажання кусатися навіть у цілком травоїдних сусідів України, які заходилися виставляти нашій державі свої рахунки за постійні зовнішньополітичні коливання, невиконані обіцянки та інші неприємні для них несподіванки з боку нашої держави.

Інформація про відомі внутрішньополітичні тенденції і настрої в регіоні з'являлась уже досить давно, але в наших владних кабінетах, здається вже традиційно, або не звертали на неї уваги, або вдавали, що "все під контролем", або за давньою і, на жаль, вкоріненою звичкою, видавали бажане за дійсне і займалися самозаспокоєнням. На тлі примирливої позиції та неготовності Києва впевнено зупинити безпідставну політичну ескалацію й відверто недружні кроки з боку Будапешта здатність України "дати по зубах" Росії видається ще більш сумнівною.

 

Але на місці офіційних аналітиків ми б радили, можливо, більше уваги приділити не гучним демаршам Угорщини, Польщі й Румунії, а коректній, але чітко артикульованій критиці стану справ у сфері реформ і боротьби з корупцією з боку Литви і Канади — держав, що раніше не були схильні виставляти Україні претензії.

Нездатність української держави та її дипломатії засвоїти при формуванні та реалізації політики уроки Революції Гідності — ще одна номінація в категорії "дипломатичний провал року".

Українська влада знову потрапила в пастку хибно усвідомлюваного "прагматизму": на відміну від США і ЄС дивним чином відмовчувалась, коли російський і білоруський режими жорстко придушували масові протести, радо вітала в Києві з офіційним візитом Олександра Лукашенка і оголошувала, що "українсько-білоруський кордон завжди буде лише кордоном співпраці та кордоном миру", а вже за кілька днів заявляла про загрозу через російсько-білоруські військові навчання, а наприкінці року була змушена півголосом протестувати проти викрадень і затримувань українських громадян на території Білорусі.

 

https://img.gazeta.ru/files3/589/10645589/upload-2017-04-26T101936Z_606503480_UP1ED4Q0SON2L_RTRMADP_3_UKRAINE-CHERNOBYL-ANNIVERSARY-pic905-895x505-46266.png

 

При цьому останнє виглядає вже відвертим приниженням офіційного Києва, для якого не було секретом, що режим в Білорусі не підтримав територіальної цілісності України під час голосування Генеральної Асамблеї ООН 2014 року, голосував "проти" підтримки звіту про права людини в окупованому Криму, обвинувачується в маніпулюванні виборчим процесом, відсутності свободи слова та цензурі засобів масової інформації, арештах критиків влади, учасників політичних демонстрацій та протестних акцій, незадовільних умовах утримання арештованих і катуванні, відсутності незалежності судової влади, зловживаннях силових структур, перешкоджанні діяльності неурядових організацій, відсутності результатів у начебто розслідуваннях справ опозиціонерів, зниклих на початку 2000-х тощо. Україна ж заплющувала на це очі, за що й поплатилася.

Хіба ж так мала діяти країна, яка устами свого президента заявляє про те, що "віра українців в європейський проект і його цінності сильніша, ніж віра в ядрі Європи"? Європейські суди щонайменше не повертають на підставі формальних і слабко мотивованих звернень гнаних і переслідуваних втікачів -журналістів, опозиціонерів, громадських активістів у пазурі деспотичних режимів, де їм загрожують катування і смерть. Українські суди на вимогу Української держави традиційно третє десятиліття поспіль дуже аргументовано доводять, що ціна відносин з середньоазійськими пострадянськими та іншими деспотіями для України важливіша за цінності прав людини.

Доморощені провидці поспішили передбачити, що прихід до влади в США президента Дональда Трампа ознаменував кінець епохи прав людини і передвіщає початок "ери реалізму" в міжнародних відносинах.

 

А тим часом у листопаді Литва стала вже п'ятою країною (після США, Естонії, Британії та Канади), яка, у дусі так званого Акта Магнітського узаконила заборону на в'їзд до себе причетних до порушень прав людини, корупції та відмивання грошей. Глобальний Акт (закон США) Магнітського дає повноваження виконавчій владі забороняти в'їзд на територію США й арештовувати власність не лише причетних до самої справи Магнітського (вбитого у російській тюрмі адвоката, який боровся з корупцією), а й відповідальних за позасудові вбивства, катування та інші порушення міжнародно визнаних прав людини, а також посадовців та афілійованих з ними осіб, відповідальних за значні корупційні вчинки та/або сприяння виведенню активів в іноземні юрисдикції.

Здавалося б, Україна, яка пройшла через народне повстання проти кримінальної диктатури, має бути серед перших держав, що ухвалюють аналогічні закони. Це не на словах, а на ділі засвідчило б відданість європейським та демократичним цінностям, а також захисту прав і свобод людини. Лише це дозволило б нам вільно говорити з демократичним світом "однією мовою", без усе ще відчутного "євразійського акценту".

Однак, здається, що теперішня Україна вже втратила той шанс, коли тематику прав людини можна і треба було активно використовувати саме для захисту національних інтересів. Натомість виглядає так, що Київ поступово втрачає зовнішню підтримку, а Україну вкотре заганяють на вже знайоме нам поле "реалполітік", де наші стратеги практично завжди програють більш досвідченим та енергійним гравцям...

Здавалося б, що на тлі сучасних процесів чимдалі швидшої трансформації системи міжнародних відносин у напрямку подальшої невизначеності, ми мали б знайти правильні відповіді на поставлені запитання і проявити відповідальність за зроблені і майбутні зовнішньополітичні кроки. Можливо, сьогодні настав час згадати, що досвід нашої історії наочно свідчить — найуспішнішими і найбільш ефективними наша зовнішня політика і дипломатія були саме тоді, коли вони якнайповніше відповідали запитам і сподіванням українського суспільства.

експерт із питань зовнішньої та безпекової політики Фонду

Детальніше читайте на УНІАН: https://www.unian.ua/world/2167421-evropeyskiy-strah-separatizmu.htmlексперт із питань зовнішньої та безпекової політики Фонду
Експерти
Олександр Поліщук

Олександр Поліщук

Військовий дипломат, експерт з питань оборонного будівництва та безпеки. Публікації
Андрій Клименко

Андрій Клименко

Голова спостережної ради Фонду, експерт з питань Криму, головний редактор сайту http://www.blackseanews.net/ Публікації
Богдан Яременко

Богдан Яременко

Голова правління, експерт з питань зовнішньої та безпекової політики Публікації
Дмитро Новак

Дмитро Новак

Заступник голови правління, фінансовий директор Публікації
Олег Бєлоколос

Олег Бєлоколос

Експерт з питань зовнішньої та безпекової політики Публікації
Олександр Хара

Олександр Хара

Експерт з питань зовнішньої та безпекової політики, заступник голови правління БО «Інститут стратегічних чорноморських досліджень» Публікації
Олексій Куроп’ятник

Олексій Куроп’ятник

Експерт з питань зовнішньої та безпекової політики Публікації
Ольга Корбут

Ольга Корбут

Фахівець-аналітик з питань тимчасово окупованих територій Публікації
Тетяна Гучакова

Тетяна Гучакова

Експерт з питань тимчасово окупованих територій Публікації
Юрій Смєлянський

Юрій Смєлянський

Економічний експерт, експерт з питань тимчасово окупованих територій, голова правління БО «Інститут чорноморських стратегічних досліджень» Публікації