Олег Бєлоколос
експерт фонду "Майдан закордонних справ"
для ТСН
Світова спільнота все ще не готова дати рішучу відсіч Росії, вважаючи, що Путіна можна зупинити лише самими резолюціями ООН або санкціями.
Навіть людина, яка не цікавиться постійно міжнародними справами, не могла не помітити, що останніми роками зовнішня політика Російської Федерації стала значно більш системною, агресивною і цинічною. Спробуємо розібратися, що саме лежить в основі цих тенденцій і що саме очікувати Україні.
Наразі в Росії вже сформовано широкий елітно-суспільний консенсус навколо системи зовнішньополітичних пріоритетів, яку деякі експерти назвали "Доктриною Путіна", а її основні постулати спочатку були окреслені російським президентом десять років тому, у відомій "Мюнхенській промові" 10 лютого 2007 року, а потім сформульовані ним саме три роки тому – 18 березня 2014 року у відомому зверненні "з нагоди приєднання Криму".
Тоді Кремль, дещо модернізувавши відому доктрину "обмеженого суверенітету" Брежнєва часів холодної війни, що стверджувала виключне право СРСР на визначення політики країн Варшавського пакту для запобігання будь-яких змін у них, і замінивши привід для втручання в їхні справи із захисту "завоювань соціалізму" на "захист інтересів росіян", в основному завершив формування нової доктрини, яка стала не лише загрозою для української демократії і державності, а й визначила зовнішньополітичний порядок денний путінської Росії.
Згодом її положення були розвинуті Кремлем під впливом міжнародних аспектів свого військового втручання в Сирії, а її зміст був доповнений у низці виступів Путіна після 2014 року, зокрема у промові на засіданні Петербурзького міжнародного економічного форуму 17 червня 2016 року та в "Концепції зовнішньої політики Російської Федерації", затвердженої 30 листопада 2016 року.
Отже, її сьогоднішня квінтесенція:
– Баланс сил у світі змінюється. Вага Заходу у світовій політиці та економіці зменшується, формується поліцентрична міжнародна система;
– Росія – окрема держава-цивілізація зі своїми унікальними цінностями. Настав час для кардинальних змін, в рамках яких Москва буде жорстко відстоювати свої інтереси і формувати свої правили гри;
– Однополярний світ, тобто гегемонія США, та розширення НАТО є неприйнятними для Росії, яка розраховує на те, що Європа віддалятиметься від Сполучених Штатів;
– Кремль ображений на Захід і більше на розглядає його як партнера. США на чолі Заходу інспірують "кольорові революції" і мають на меті послаблення Росії;
– Міжнародне право більше не є догмою, а своєрідним набором постулатів, з якого Москва обиратиме те, що їй вигідно. Міжнародні гарантії та свої зобов'язання за міжнародними угодами в разі потреби можна ігнорувати;
– Держави поділяються на сильні і слабкі. Територіальна цілісність і суверенітет слабких є полем домовленостей сильних;
– Роль міжнародних організацій та об'єднань різко зменшується. Вони є лише одним з інструментів відстоювання інтересів сильних держав. Наприклад, наразі членство в Раді Безпеки ООН цинічно використовується Росією не для підтримки міжнародного миру та безпеки, а для просування своїх інтересів і захисту інтересів своїх сателітів;
– Головна сфера дії "Доктрини Путіна" – пострадянський простір. Будь-яка країна зони впливу Кремля, яка здійснює політику, що суперечить його інтересам, має бути готова до протистояння з Росією, зокрема збройного;
– Україна – виключна сфера впливу Росії, яка претендує на пріоритетне право впливу на зовнішню та внутрішню політику Києва. Таким чином РФ розраховуватиме не лише нав'язати Україні статус країни-протекторату з "обмеженим суверенітетом", але й отримати приводи для відповідного різнопланового тиску. Мета – утворення загальноукраїнського уряду, перманентно лояльного до Росії;
– Невід'ємною складовою сучасної російської зовнішньої політики є інструменти так званої "м'якої сили", тобто засоби, за допомогою яких можна отримати бажаний результат без застосування військової потуги; використання релігійних громад Російської православної церкви, російськомовних діаспор, проросійських політичних партій і лобістів;
– Для досягнення зовнішньополітичних цілей широко використовується арсенал дезінформації, маніпуляцій, корупції, тиску, погроз, шантажу, зокрема ядерного;
– У разі необхідності допускається використання військової сили, у тому числі із залученням місцевих підрозділів, власних сил спецоперацій, приватних військових компаній (ПВК). Тактика таких дій оперативно пристосовується і адаптується до зовнішніх та інших чинників.
– З метою створення сприятливого міжнародного середовища для реалізації стратегічних планів, доцільним вважається реалізація так званих "операцій прикриття". Наприклад, задля втілення своїх довгострокових пріоритетів, зокрема проникнення російського бізнесу в Європу та отримання доступу до технологій, Росія пропонує утворити "велике євразійське партнерство" за участі країн-членів ЄврАзЕс, Євросоюзу та Китаю, тобто так званої "великої Євразії з віссю Росії".
На жаль, світова спільнота сьогодні досі роз'єднана і все ще не готова дати рішучу відсіч "Доктрині Путіна". Дехто продовжує вважати, що агресора можна зупинити лише самими резолюціями Генеральної Асамблеї ООН або економічними санкціями.
До того ж у найгірших традиціях політики "умиротворення агресора" кінця 30-х років минулого сторіччя, на тлі "демілітаризації Європи", що тривала після завершення холодної війни, деякі європейські політики навіть сьогодні продовжують сумніватися у доцільності виконання своїх зобов'язань у рамках НАТО щодо фінансування оборонних витрат, а більшість не бачить іншого шляху стримування Росії, окрім ведення переговорів.
Отже, Україні у тривалій протидії путінському режиму слід, насамперед, розраховувати на себе і добре розуміти наміри підступного ворога, адже, як зазначив мудрий китайський стратег і військовий мислитель Сунь-дзи:"...мусимо аналізувати стратегії ворога, щоб знати його шанси на успіх чи поразку, провокувати його, викривати його позиції, щоб знати вразливість його становища, випробовувати ворога силою в протиборстві, аби уявляти слабкі сторони його позицій".
