Олег Бєлоколос
експерт Фонду «Майдан закордонних справ»
«Її [Росії] політика століттями керувалася
власним особливим ритмом, здійснюючі
безперервну експансію на землях, що охопили
кожен клімат і цивілізацію, і перериваючись
час від часу хіба з необхідності скоригувати свою
внутрішню структуру відповідно до масштабів завдань –
і тільки для того, аби знову повернутися, як приплив,
що розбивається о берег. Від Петра Великого до
Володимира Путіна змінювалися обставини,
однак незмінним залишався ритм.» Генрі Кіссінджер,
«Світовий порядок»
Середземномор’я
У контексті конфлікту в Сирії Росія насамперед має на меті зберегти режим Асада в Сирії, як гарантію свого впливу та збереження функціонування власних військових баз і опорних пунктів у цій країні.
Москва також прагне не допустити постійної присутності США в регіоні; зміцнити стратегічний трикутник Росія – Туреччина – Іран, який за задумом має повністю контролювати ситуацію на у Східному Середземномор’ї, Близькому і Середньому Сході; збільшити свій політичний вплив у регіоні та гарантувати значні економічні преференції; використати Сирію, як до речі і Україну, в якості полігону для випробовування нових видів озброєння та відпрацювання бойової тактики військ.
Між тим, постачання Анкарі російських систем протиповітряної оборони С-400 в липні цього року спричинило суттєві зміни у позиції Москви у Східному Середземномор’ї. Так, є підстави вважати, що Росія, яка традиційно балансувала між Грецією і Кіпром з одного боку і Туреччиною, з іншого, поступово втягується у конфлікт щодо розробки корисних копалин, а саме газу, на шельфі навколо Кіпру саме на боці Анкари. Це може означати послаблення традиційно великого впливу Росії в Греції і на Кіпрі і реальних можливостей впливати на процеси внутрішнього кіпрського врегулювання. Звичайно, тут Москва просуває й власні інтереси та навряд чи зацікавлена у появі в регіоні будь-якого нового постачальника енергоносіїв (а по суті конкурента) на платоспроможний європейський ринок.
Слід звернути увагу й на суттєву активізацію останнім часом відносин між Росією та Ліваном. Очевидно можна говорити про наміри російської компанії «Новатек» взяти участь у міжнародному консорціумі щодо розробки двох газових родовищ на шельфі Лівану, а також про бажання Москви зміцнити свої позиції у цій ключовій країні Близького Сходу. 26 березня 2019 року відбувся візит президента Ліванської Республіки Мішеля Ауна до Росії, за результатами якого було підписано Спільну заяву. В даному документі зокрема зазначається, що обидві країни координуватимуть свої підходи в регіоні Близького Сходу. За деякими даними, в 2018 році навіть йшлося про укладення угоди про військову співпрацю між Росією та Ліваном, якою, серед іншого, передбачалося відкриття ліванських портів і аеродромів для російських військових, спільні навчання, підготовку військових спеціалістів, постачання озброєнь. На жаль, з’ясувати сьогоднішній стан цього двостороннього документу не виявилося можливим. Однак, є підстави вважати, що у Бейруті вирішили поки взяти певну паузу.
З російських джерел нещодавно стало відомо, що військово-морські флоти Росії та Ірану планують до кінця поточного року провести у «північній частині Індійського океану» і «поблизу Ормузького проливу» спільні навчання. Очевидною метою цих навчань буде демонстрація сили Сполученим Штатам та їхнім союзникам в регіоні. Політичний же месідж також буде доволі відвертим: альянс між Москвою і Тегераном стає постійним чинником, що впливатиме на ситуацію на Близькому Сході. Як також зазначають росмедіа, найбільш вірогідним учасником згаданих маневрів від Росії стануть кораблі Чорноморського Флоту.
А йти до «північної частини Індійського океану» вони скоріше за все будуть Суецьким каналом, який контролює Єгипет і з яким Росія сьогодні має тісні і дружні відносини, що було підтверджено підписанням між обома країнами 17 жовтня 2018 року Договору про усебічне партнерство і стратегічне співробітництво.
Африка
Росія відчайдушно намагається посилити свої позиції в Африці і щонайменше повернути собі той значний вплив, який колись мав СРСР на Чорному континенті. Так, в останні роки Росія пробує закріпитися й у Лівії. Є дані, що Кремль направив до цієї країни десятки військових радників, які готують там бойовиків так званого маршала Хафтара. Також, є інформація про постачання важкого російського озброєння до Лівії та прибуття туди найманців з приватної військової компанії «Вагнер». У даному випадку вочевидь ідеться про російські інтереси в нафтогазовому секторі Лівії та (що не можна виключити) спробу контролю за міграційними маршрутами з Африки до Європи, що потенційно може відкрити для Москви потужні інструменти впливу на Євросоюз. Можна також говорити про те, що присутність у цій країні створить для Росії практично необмежені можливості у питаннях інфільтрації своєї підривної агентури по всьому Магрибу та Середземномор’ю.
Чому ж саме ця активність Кремля є такою, що не може не викликати стурбованості?
Йдеться про те, що з півдня Лівія межує з вкрай нестабільним регіоном Сахель, куди входять Мавританія, Малі, Буркіна Фасо, Нігер, Північ Нігерії, Чаді і Судан. Між тим, в Сахелі вже декілька років активно діє терористична організація - «Аль-Каїда в Ісламському Магрибі». Нігерія вже кілька років потерпає від ісламістів радикального угруповання «Боко Харам». Буркіна Фасо все частіше стикається із викраденням людей та нападами на церкви, особливо у віддалених районах. Незважаючи на чисельні заходи безпеки, ісламісти в Малі продовжують здійснювати напади на урядові об’єкти, готелі та інші місця, де збираються іноземці.
Населення Сахелю також страждає від наступу пустелі, нестачі їжі та різного роду конфліктів, що підживлюються сотнями тисяч одиниць зброї, яка потрапила в регіон з Лівії після повалення диктатури Каддафі. Молодь або радикалізується, або за відсутності жодних перспектив намагається масово мігрувати на Північ в європейському напрямку, створюючи іще один елемент загрози стабільності в Середземномор’ї.
Не випадково відоме британське видання «Економіст» у 2019 році зазначило: «майбутнє Європи нерозривно пов’язане з сипкими пісками савани Сахель». І вже зовсім невипадково лідери країн Великої сімки на нещодавньому саміті у Біарріці підтримали ініціативу щодо посилення боротьби з ісламістськими угрупованнями в Західній Африці.
Між тим, з крахом режиму президента Омара аль-Башира в Судані може настати й крах великих сподівань Росії на подальший поглиблений розвиток взаємин із цією африканською країною. Аналіз інформації дає підстави вважати, що втрати Москви в Судані можуть бути доволі суттєвими: так, упродовж останніх років активно розвивалося співробітництво у військово-технічній сфері. Суданські військові навчаються у відповідних навчальних російських закладах. Є дані про те, що саме Судан використовувався в ролі своєрідної бази для проникнення росіян до Центральноафриканської республіки. Низка російських компаній виявляє інтерес до розробки корисних копалин та будівництва інфраструктури на території Судану. Зокрема, є підстави вважати, що сторонами обговорювалися питання можливості отримання Росією порту на узбережжі Судану в Червоному морі.
Росія і Судан взаємно підтримували один одного на міжнародній арені, у тому числі й у питаннях санкцій щодо Криму. Кремль також намагався використовувати Судан в контексті лобіювання інтересів сирійського режиму Асада в Лізі арабських держав (League of Arab States).
Свого часу зовнішньополітичне відомство Росії визнало наявність в Судані російських інструкторів, у тому числі з приватних структур. Згодом у медіа з’являлась інформація про те, що у січні цього року бійці так званої «приватної військової компанії Вагнера» були навіть залучені до придушення антиурядових протестів у столиці Судану – Хартумі.
Тобто, можна констатувати, що Росія намагалася використати Судан як таку собі «другу Сирію» – країну з вигідним стратегічним розташуванням, де можна заробляти гроші, розширювати вплив у регіоні і забезпечувати російські збройні сили зручним опорним пунктом. Вочевидь, багато що буде залежати від позиції суданських військових, які прийшли до влади внаслідок військового перевороту, а також від процесів переходу до цивільного правління, що зовсім нещодавно розпочалися в країні.
Заслуговує на увагу й спроба Москви розшити співпрацю в торговельно-економічній сфері, видобутку корисних копалин, освіті та інвестиційних проектах з Еритреєю. Здавалося б, що може приваблювати Російську Федерацію в цій невеличкій і бідній східно-африканській державі, що межує на півдні з Ефіопією, на заході з Суданом, а на південному сході – з Джибуті?
Безсумнівно, можна погодитись з тими експертами, які наголошують: «Росія прагне долучитися до тих країн, що хочуть закріпитися на берегах Червоного моря». Однак тут ідеться вочевидь не лише про саме Червоне море, а й про стратегічне значення Баб-ель-Мандебської протоки і Африканського Рогу на основному транспортному шляху з Далекого Сходу, Перської затоки й Африки до Європи та Середземномор’я.
З великою вірогідністю можна передбачити, що Москва хотіла б отримати базу для забезпечення своїх військово-морських сил і торговельного флоту в Еритреї. Завдяки цьому Кремль міг би контролювати рух американських військових кораблів в Індійському океані. Адже, як свого часу справедливо зазначало російське інтернет-видання «Военное обозрение»: «...база ВМС – це потужний інструмент геополітичної гри; важіль впливу на керівництво країни перебування; плацдарм для можливого наступу; транспортний вузол, місце для розміщення систем радіоелектронної та іншої розвідки».
У цьому контексті можна згадати, що в 1964-1977 роках Радянський Союз уже мав велику військово-морську базу зі злітною смугою для літаків-розвідників та глибоководною стоянкою для атомних підводних човнів у Бербері, на узбережжі близької до Еритреї Сомалі. Як відомо, цю базу радянські військові втратили, коли СРСР під час конфлікту в Огадені у 1977-1978 роках вирішив підтримати Ефіопію, а не Сомалі. Як була втрачена й важлива база в еритрейському порту Массауа, коли ЦК компартії Радянського Союзу вирішив відмовитись від підтримки повстанців у Еритреї, що у 1952-1993 роках входила до складу Ефіопії, і після повалення в 1974-му імператора Хайле Селассіє зробив ставку на революційного лідера Менгісту Хайле Маріама, який орієнтувався на Москву.
Що ж, сьогоднішнє бажання Асмери підвищити свій регіональний статус на тлі нещодавнього примирення з Аддис-Абебою і за сприяння Росії позбутися санкцій, накладених ООН у 2009 році, є цілком зрозумілим. Москва ж, у свою чергу, очевидно, хотіла б знову міцно закріпитися на цьому надзвичайно важливому стратегічному перехресті.
Однак такі дії РФ явно не залишаться без уваги з боку інших великих держав, у яких є бази в регіоні, зокрема у сусідній Джибуті, яка й сама має певні територіальні суперечки з Еритреєю. Вочевидь, у цьому контексті можна говорити про Францію, яка ще з 1977 року має в Джибуті велику військову базу, де, зокрема, розміщено контингент іноземного легіону: Китай, що ще у серпні 2017 року почав використовувати військово-морську базу в цій країні для контролю шляхів постачання власної продукції на європейські ринки та США, що мають там велику експедиційну військова база, звідки американські збройні сили здійснюють операції проти ісламських терористів у регіоні, наприклад проти сомалійського екстремістського угруповання «Аль-Шабаб».
Повертаючись до власне Еритреї, можна зазначити, що вона наразі є суперпрезидентською однопартійною республікою з жорстко контрольованими владою медіа, давно має великі проблеми з дотриманням прав людини, а також є джерелом і водночас відомим транзитним пунктом основних міграційних потоків з Африки до Європи.
Мабуть, тому Росія й бажає мати справу з цим африканським авторитарним режимом, де навряд чи ставитимуть зайві запитання різні громадські активісти та розміщуватимуть критичні публікації у ЗМІ (тут можна згадати про темну історію із загибеллю російських журналістів у Центральноафриканській Республіці).
Між тим, Кремль налаштований встановити свій визначальний політичний вплив в Центральноафриканській Республіці (ЦАР), збільшити постачання озброєння та забезпечити безперешкодний доступ до цінних природних ресурсів цієї країни, що досі традиційно дотримувалась прозахідної орієнтації.
Аналіз наявної інформації дає підстави вважати, що Москву в цій країні, що знаходиться у вкрай нестабільній частині Африканського континенту, насамперед цікавлять поклади нафти, урану, золота та діамантів. Очевидно, задля посилення своїх позицій в ЦАР Москва минулого року поставила до ЦАР партію легкого озброєння і стрілецької зброї (ЛОСЗ). При цьому сама поставка була здійснена як начебто виняток з діючого ембарго ООН і за погодженням зі штаб-кватирою організації.
У пресі також йшлося про плани щодо направлення до Центральноафриканської Республіки великої групи російських цивільних експертів – 170 осіб. Цікаво, що в повідомленнях їх чомусь називають «інструкторами», що також може вказувати на їхнє головне завдання: підготовку місцевих військових, лояльних до президента Туадери.
Крім того, є інформація, що Росія не лише надала Фостен-Аршанжу особисту охорону, а й відрядила до ЦАР щонайменше 40 російських найманців. Зокрема, йдеться про пов’язану з Кремлем і знану в Україні та Сирії приватну військову компанію «Вагнер». Очевидно, що найманці, які перебувають у країні, виконують не лише специфічні функції, а й захищають інтереси осіб, наближених до Кремля.
Як відомо, у цій центральноафриканській країні вже декілька років триває конфлікт, у якому беруть участь різні угруповання на релігійній основі, численні кримінальні банди та зграї мародерів з числа колишніх військових. Показово, що за наявними даними Росія також активно контактує з трьома лідерами повстанців у цій країні, двоє з яких перебувають під санкціями ООН. Очевидно, йдеться про території, де розташовані цінні копалини, що їх не контролює центральний уряд, – за різними оцінками, під його контролем перебуває лише близько 30% території країни.
Вочевидь, Росія наразі хотіла б:
- зміцнити свої позиції в регіоні та збільшити постачання озброєння до ЦАР;
- отримати визначальний політичній вплив на Центральноафриканську Республіку й переваги над конкурентами, якими сьогодні є Франція, США та Китай;
- забезпечити безперешкодний доступ до цінних природних ресурсів ЦАР, що досі традиційно мала прозахідну орієнтацію.
Упродовж останніх років було суттєво активізовано співробітництво між Росією і Танзанію, з якою були підписані угоди про воєнне (2016 рік) і військово-технічне співробітництво (2018 рік).
Одна з найсвіжіших геополітичних ініціатив Москви в Африці на південь від Сахари - плани стосовно розвитку співпраці з Мозамбіком. Домовленості, підписані за результатами офіційного візиту до Москви 22 серпня цього року президента цієї країни Філіпе Ньюсі дозволяють зробити висновок про те, що Москва насамперед хотіла б здійснювати співробітництво у військово-технічній сфері та видобутку природних копалин. Зокрема, привертають увагу угоди, підписані компанією «Роснєфть» з національним інститутом нафти Мозамбіку та національною корпорацією з вуглеводів Мозамбіку про співпрацю у видобутку природного газу на шельфі цієї країни, що знаходиться на Півдні Африки.
Незважаючи на гучний скандал із втручанням у президентські вибори, (там засвітилися російські полі технологи, яких пов’язують з відомим бізнесменом Євгеном Пригожиним), навряд чи полишить Росія свої спроби по встановленню впливу в цій острівній державі біля східного узбережжя Африки – Мадагаскару.
Не виключена й поява згодом «людей Кремля» у Зімбабве, де після відсторонення Мугабе від влади політико-економічна ситуація продовжує залишатися нестабільною і наявні російські інтереси: проект з освоєння родовища металів платинової групи «Дарвендейл». «Роснефть» планує побудувати нафтопровід із узбережжя сусіднього Мозамбіку до Зімбабве.
Важливим етапом на шляху відновлення впливу РФ в Африці має стати перший саміт Росія-Африка, що має відбутись в жовтні цього року в Сочі і на якому очкується присутність глав близько 50 країн континенту.
Які ж висновки можна зробити?
- Росія намагатиметься продовжувати реалізацію своїх амбітних проектів в Середземномор'ї та Африці і здійснюватиме активну експансію в різних країнах зазначеного регіону. Зокрема, африканський напрям для Москви вже набув стратегічного характеру і виглядає розрахованим на довгострокову перспективу. Також, є підстави вважати, що масштабна і різнопланова діяльність в Африці є одним з елементів стратегії зменшення негативного впливу західних санкцій та збереження широкої політичної підтримки Росії з боку країн континенту, де вона презентує себе, як велику державу зі значними можливостями у багатьох сферах.
- Очевидно, задля цього Кремль буде залучати усі наявні інструменти. Не випадково, однією з визначальних тенденцій в російській оборонній сфері стало суттєве посилення військово-морської складової.
- З метою ще глибшого проникнення в Середземномор'я та Африку використовуватимуться й інші засоби: спрямована організація нестабільності, корупція, інформаційний вплив та елементи різноманітної пропаганди, приватні військові компанії.
- Чорноморський регіон стає для Москви не просто важливим, а життєво важливим з точки зору забезпечення зручних транспортних комунікацій і логістичних баз для реалізації Росією її амбітних і довгострокових проектів і в Африці, і в Середземномор'ї.
