Олег Бєлоколос
дипломат, експерт фонду «Майдан закордонних справ»
Коли нещодавно в засобах масової інформації з’явились повідомлення про те, що китайська державна компанія China Communications Construction Company хотіла б реалізувати великий інвестиційний проект з розбудови аеропорту в Гренландії, спершу виникла підозра щодо чергової фейкової новини, які нерідко заповнюють сьогодні світовий медіа-простір. Однак згодом ця інформація не лише отримала підтвердження, а й стала своєрідним доказом нових арктичних амбіцій Піднебесної.
Як з’ясувалося, йдеться про наміри Китаю побудувати у Гренландії новий, сучасний аеропорт з відповідною інфраструктурою. Вартість проекту оцінюється у 560 мільйонів доларів США, що, на думку експертів, разом з іншими проектами китайських компаній із видобутку рідкоземельних металів і залізної руди, може означати встановлення значного контролю КНР над економікою острова.
Очевидно, це є одним із кроків реалізації «Арктичної політики Китаю» (China’s Arctic Policy), оприлюдненої в січні цього року. Зокрема, даний вельми амбітний документ стратегічного характеру містить головні напрями політики КНР у регіоні та офіційно визначає для Китаю статус «близькоарктичної держави» (Near-Arctic State).
При цьому США явно негативно ставляться до китайських планів у Гренландії й небезпідставно розраховують у цьому контексті на підтримку Данії, яка є членом НАТО і з 1951 року має зі Сполученими Штатами угоду, що гарантує Вашингтону практично необмежений доступ до використання території Гренландії. Слід зазначити, що США мають у Гренландії авіабазу Туле (Thule). Сам же острів є сьогодні автономією з широкими правами самостійно вирішувати внутрішні справи зі збереженням контролю Данії над зовнішньополітичними й безпековими питаннями.
Необхідно також додати, що Гренландія розташована на стратегічному морському шляху з Північної Америки в Європу і є життєво важливою для національної безпеки Сполучених Штатів. Свідченням останнього є те, що після нацистської окупації Данії в 1940 році уряд США оголосив про поширення на Гренландію Доктрини Монро і через рік підписав з нею договір про оборону.
Відомо, що в Пекіні мають свою думку стосовно ролі Китаю в Арктичному регіоні і власний погляд на режим судноплавства. Зокрема, КНР розглядає північний морський маршрут як один із транспортних коридорів у рамках свого «Полярного шовкового шляху» і має відповідні амбіції в цьому контексті. Зокрема, за деякою інформацією, генеральний секретар ЦК Компартії Сі Цзіньпін ще в 2014-му пообіцяв, що «через 10 років КНР стане полярною наддержавою». З 2013 року Китай є постійним спостерігачем в Арктичній раді (США, Росія, Канада, Фінляндія, Норвегія, Данія, Швеція, Ісландія), а у 2015-му віце-міністр закордонних справ Китаю під час заходу в рамках «Арктичного кола» заявив, що КНР є «одним з основних акторів арктичної політики».
У політичному плані Китай вважає, що розвиток ситуації в Арктиці виходить за межі регіону та інтересів виключно арктичних країн і має важливе значення не лише для держав поза межами регіону, а й для всієї міжнародної спільноти. Зі згаданого вище стратегічного документа випливає, що КНР розглядає повітряний і водний простір Арктики поза межами територіальних вод прибережних країн таким, що відповідно до міжнародного права належить однаково всім країнам. Це дає Пекіну підстави обґрунтовувати свої зростаючі інтереси в регіоні, пов’язані з освоєнням та експлуатацією його просторів і ресурсів. Також Пекін використовує аргумент про важливу роль Арктики у кліматичній проблемі, що має глобальне значення.
Такий підхід доволі обережно (принаймні поки що) сприймають країни регіону, зокрема й певні кола в Росії, які вважають, що Північний Льодовитий океан з різних причин має унікальний статус порівняно з іншими світовими океанами, і тому прибережні держави відповідно до статей 122-123 Конвенції ООН з морського права 1982 року мають особливі повноваження в управлінні живими ресурсами, захисті морського середовища та проведенні наукових досліджень. На думку тих-таки російських експертів, КНР розглядає себе як державу, готову відповідати за опрацювання та вдосконалення правил поведінки в Арктиці й більш того – системи управління регіону в цілому та вельми амбіційно планує грати провідну роль у формуванні відповідного порядку денного.
При цьому сучасна позиція Росії стосовно Північного морського шляху (ПМШ), а саме він є своєрідною центральною віссю актуальних міжнародних дискусій, полягає в тому, що ПМШ ніколи не був і не є міжнародним суднохідним маршрутом, а являє собою національну транспортну артерію під повним російським контролем і управлінням.
Між тим, на переконання фахівців, КНР вважає, що управління арктичними суднохідними маршрутами має здійснюватися відповідно до згаданої Конвенції 1982 року та загального міжнародного права, і що свобода судноплавства, якою користуються інші країни, а також їхні права на використання арктичних морських шляхів, мають бути відповідно забезпечені.
Китай також покладається на міжнародне право при проведенні своєї різноманітної діяльності в Арктиці. Йдеться, зокрема, про паризький Договір 1920 року про Свальбард/Шпіцберген, учасником якого Піднебесна є ще з 1925 року (нині учасницями договору є понад 40 держав: Болгарія, Велика Британія, Данія, Італія, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Росія, Румунія, США, Угорщина, Франція, Швеція, Японія та інші. Україна у договорі участі не бере.).
Цей міжнародний договір дозволяє Пекіну наголошувати на своїх давніх арктичних історичних традиціях та здійснювати активну діяльність у різних сферах. Зокрема, відповідно до даного документа його учасники мають право на риболовлю та полювання, мають допуск у порти та можливість займатися господарською діяльністю за умов поваги до правил, установлених урядом Норвегії, що має «повний і абсолютний» суверенітет над архіпелагом.
У 2004 році Китай відкрив на Свальбарді/Шпіцбергені наукову станцію «Жовта ріка» (Arctic Yellow River Station), що дозволяє йому успішно займатися дослідженнями у сферах геології, екології, гляціології, метеорології, біології та іоносфери, а також готувати кадри з арктичним досвідом, здійснювати обмін науковими даними та брати участь в обговоренні актуальних поточних питань життя на архіпелазі.
Свого часу значний резонанс і неоднозначну реакцію Норвегії викликала спроба китайського мільярдера Хуана Нубо купити на Свальбарді/Шпіцбергені мільйон квадратних кілометрів (це втричі більше, ніж площа Гонконгу) начебто для організації екологічного туризму.
Отже, аналіз наявної інформації дає підстави вважати, що участь Китаю у різних проектах на території Гренландії та Свальбарду/Шпіцбергену має важливе значення для просування його національних інтересів у Арктиці, оскільки створює законну можливість постійної присутності за Північним полярним колом. Не можна виключити й того, що КНР таким чином розбудовує власні опорні пункти для суднохідних маршрутів.
Можна дійти висновку, що Китай у реалізації своєї арктичної політики намагається спиратися на норми міжнародного права. Водночас, як добре відомо, КНР у Південнокитайському морі наголошує на існуванні своїх особливих прав. Парадокс? Зовсім ні, адже сьогодні деякі великі держави або ігнорують міжнародне право, або ж застосовують його вибірково, намагаючись використовувати його як аргумент там, де їм це однозначно вигідно.
