Олександр Хара
дипломат, експерт фонду "Майдан закордонних справ"
спеціально для "Главред"
Перший заступник голови комітету Державної думи РФ у справах СНД, євразійської інтеграції і з'язків зі співвітчизниками Костянтин Затулін запропонував змінити Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією, денонсувавши статтю, у якій Російська Федерація визнає територіальну цілісність України у частині, що стосується Криму і Севастополя.
Чому це відбувається? Крим — популярна тема, на якій у Росії гратимуть ще довго. Особливо — у 2018 році, оскільки цього року у Російській Федерації відбудуться вибори президента, а точніше — вибори Путіна. І невипадково датою президентських виборів у Росії призначили 18 березня — адже це офіційна дата прийняття Криму до складу РФ. Для російської влади кримська тематика — сакральна, тому вона намагатиметься легітимізувати подальше перебування Путіна про владі "кримнашизмом", який має 82-відсоткову підтримку серед росіян. І, звичайно ж, в умовах існування фінансових проблем, коли зник як такий Стабілізаційний фонд, в умовах колосальних проблем з виплатою заробітних плат і падіння економічних показників на усіх фронтах, російській владі потрібне щось. І це "щось" і є Крим.
Крім того, скаженими темпами відбувається колонізація Криму. Переміщені особи з Російської Федерації, по суті, зараз стають новими жителями Криму, і при цьому з півострова витіснюються українці. Вся економічна діяльність в Криму і розладнання військової інфраструктури — все це говорить про колонізацію Криму.
Що відбувається з точки зору права (хоча Росію сьогодні складно назвати правовою державою)? Росія повинна привести своє законодавство до спільного знаменника: "Крим — російський". Тому цілком логічним виглядає прагнення російської влади впорядкувати все, пов'язане з цим моментом.
Що стосується ментального аспекту, то в Росії постійно повторюють мантру про те, що Крим — їхній, і більше нічий. З точки зору психології, якщо людина щось постійно повторює, це говорить про те, що вона у чомусь невпевнена. Насправді, росіяни, не зважаючи на всю браваду, не почувають себе впевнено. Якби вони були у цьому впевнені, в Криму були б російські банки, компанії і підприємства. Але вони бояться туди заходити, тому, що побоюються санкцій. Це — серйозний показник того, що десь на рівні підсвідомості вони розуміють, що скоїли злочин, і що, врешті-решт, це буде відмотано назад.
Якими можут бути наслідки? По-перше, закон не має зворотньої дії. Тобто, навіть якщо росіяни скасують частину цього договору, це не означатиме, що Крим стане російським.
По-друге, порушення права не породжує права. Лише 11 країн, включно з Російською Федерацією, визнали Крим російським березневою революцією Генеральної асамблеї ООН 2017 року. Тобто вся світова спільнота, Європейський Союз та інші більш ніж сотня країн голосували за територіальну цілісність України, ніхто не визнав права на Крим за Російською Федерацією і постійно вказують на незаконну анексію.
Тому, незалежно від того, чи буде в Договорі пункт про визнання кордонів, це не впливатиме на події, що відбулися у 2014 році: збройна агресія РФ, незаконна окупація Криму і незаконне його приєднання до Росії.
Крім того, важливо, що росіяни порушили найголовнішу з міжнародних норм — Гельсінський заключний акт 1975 року, який говорить про недопустимість застосування сили і непорушність кордонів. Це — найважливіший для Європи документ, і, згідно з ним, зміни Договору про дружбу не означатимуть, що Крим стане російським, з точки зору міжнародного права.
З точки зору українського законодавтсва, все це також не матиме жодного значення. Для України це просто черговий прояв недружньої та агресивної поведінки Російської Федерації, який вимагає адекватної реакції. Це вкотре довело, що Росія залишатиметься агресивною відносно країн, яким потрібна визначена стратегія (а її в України наразі немає), яка би передбачала упорядкування існуючих взаємовідносин між державами.
Я переконаний, що розрив дипломатичних відносин з Росією став би цілком адекватним кроком, незважаючи на те, що здійснити його потрібно було ще у 2014 році, коли було отримано дозвіл Ради Федерації РФ на використання збройних сил РФ проти України, а потім — 18 березня 2014 року, коли Криму був "приєднаний" до Росії.
Українська влада поводить себе певною мірою неадекватно стосовно Росії — вона так і не розробила стратегії. Вона тішить себе ілюзією, що з цим російським режимом можна дійти до порозуміння і, якщо не стати друзями, то просто уживатися. Але це неможливо. І кожний наступний крок лише підтверджуватиме той факт, що режим, який склався у РФ, абсолютно несумісний з українською незалежністю і суверенітетом.
Тому ми повинні належним чином реагувати на подібні заяви.
Виникає питання про те, чи є взагалі сенс у збереженні цього договору, враховуючи те, як Росія себе поводила упродовж останніх чотирьох років, коли й мови не могло бути про дружбу чи партнерство.
Відносини України і Росії можна порівняти з відносинами Японії і Росії. Тоді Радянський Союз раптово оголосив війну Японії, а тоді став переможцем у цій війні, захопивши чотири японських острови. Японці й сьогодні не йдуть на підписання мирного договору з Росією — вони не можуть погодитися з тим, що частина їхньої території залишається окупованою. У такому стані призупиненої війни (чи перемир'я) Японія і Росія перебувають і до сьогодні. Ми, по суті, маємо з Росією такі самі відносини.
Однак цей договір був не просто про дружбу як таку. Він також задає параметри і рамки співробітництва у різних сферах. Тому не думаю, що Україні потрібно було б денонсовувати Договір про дружбу з Росією, оскільки він впорядковує деякі аспекти нашої взаємодії.
Інше питання, що нам потрібне переосмислення відносин з Російською Федерацією. Напевно, потрібно починати з участі України в інших структурах, наприклад, у СНД. І хоча Україна представлена в СНД якимось дивним чином (ми не вважаємося повноправним членом цієї організації), я б не сказав, що їй варто вийти зі складу СНД. Адже за час існування цієї організації була створена величезна кількість угод, які регулюють відносини не лише з Росією, але й з іншими країнами. Тому, поки ми не почнемо працювати над тим, щоб замінити ці угоди новими двосторонніми чи багатосторонніми, ці угоди нам потрібні.
Те саме й з Договором про дружбу з РФ: незважаючи на те, що Росія є агресором і має вибірковий підхід до дотримання двосторонніх домовленостей і міжнародного права, Україна не повинна уподоблюватися Росії у її спробах зруйнувати механізми, які не працюють — у майбутньому вони ще можуть пригодитися.
Потрібно переглянути відносини України і Росії: чим менше ми від неї залежатимемо, чим більше покладатимемося на власні сили чи на інші регіони, які визнають нашу територіальну цілісність і суверенітет, тим краще. Але цей процес вимагає ресурсів і часу.
