(Анатомія протестів в Грузії. Уроки для України)
Частина IV. Внутрішні причини: підготовлені дії опозиції. Висновки
В цьому розділі давайте поглянемо, чи не були останні протести підготовлені опозицію як черговий тактичний крок до повернення у владу. Багато ознак вказує на таку вірогідність, крім власне приводу: ключову помилку тут скоїла саме діюча влада.
На ознаки підготовлених протестів опозиції в залі парламенту вказували не тільки російські джерела, які можна було б проігнорувати, зважаючи на їх заангажованість. Тим не менш, "русофобською провокацією" назвав протести прес-секретар президента РФ Д.Пєсков, Голова Комітету Ради Федерації міжнародних справ К.Косачев та заступник міністра закордонних справ Г.Карасін. Сам Гаврилов побачив «спробу державного перевороту». Росіяни навіть висунули звинувачення що США організували провокацією з метою погрішити відносини РФ та Грузії, однак ми їх відкидаємо за безпідставністю. Однак достовірною можна вважати відомості про те, як швидко М.Саакашвілі закликав своїх прихильників вийти на вулицю через телеканал «Руставі-2». Радикально налаштованих протестувальників було небагато, однак саме вони почали вимагати негайної відставки уряду і навіть намагалися штурмом захопити будинок парламенту, який гарантовано мав призвести до активної протидії з боку правоохоронних органів.
Варто звернути увагу на те, що грузинська опозиція, представники якої не брали участі в засіданні МАП, заздалегідь мобілізувалися самі та оперативно сконцентрували підтримку кількасот своїх прихильників біля будинку парламенту, заготовила відповідні плакати і влаштувала яскраве публічне шоу буквально під час першої перерви в ході засідання, яке доповнювалося образами та обливанням водою С.Гаврилова в прямому ефірі. Більше того, коли продовження сесії асамблеї було перенесено в інший будинок, опозиція зробила все задля зриву заходу. При цьому її вимоги до влади щодо негайної відставки спікера парламенту відразу почали виглядати абсурдними, оскільки той не брав участі в заході асамблеї і перебував з візитом в Баку. Внутрішній політичний підтекст події ми розглянемо нижче. Тут ми лише відмітимо, що акція протесту була підготовлена депутатами опозиції (Єдиного національного руху та Європейської Грузії) заздалегідь і мала на меті зовсім інші цілі, аж ніяк не пов’язані із православною асамблеєю та російським депутатом, який під охороною залишив будинок парламенту і пізніше разом із усією делегацією РФ швидко забрався з країни.
Варто нагадати, що опозиція місяцями виявлялася неспроможною вивести на вулицю помітний натовп своїх прихильників для опротестування несправедливих виборів, поганих законів, соціально-економічних проблем та ін. Створюється враження, що спалахи «національної свідомості» відбуваються в Грузії лише у випадку, коли громадяни відчувають приниження своєї гідності. Грузія – це демократія страстей, ненависті та люті. Грузини вже багато разів намагаються досягти політичних змін шляхом вуличних протестів на проспекті Руставелі: в 1956, 1978, 1989, 1991, 2003, 2007 та 2012 роках. Зараз 27% грузин стверджують, що останні події їх справді розлютили. Цього якраз вистачило, аби опозиція вивела на проспект Руставелі кілька сотень молодих осіб (в перший вечір протестів – до 7 тисяч при населенні міста 1 млн. 145 тис.), а там поліція зустріла їх сльозогінним газом та гумовими кулями, що тільки додало люті.
Звернемо увагу на те, що з самого початку опозиція почала висувати вимоги, які ніяк напряму не були пов’язані із приводом до протестів, проте їх виконання значно послабило б діючий режим і привело б до швидкого перехоплення влади в країні. Так, глава грузинської опозиційної партії «Національний рух» Грігол Вашадзе заявив на мітингу, що протести – це "протистояння громадян і влади, яка сформувалася як режим", і його слід повалити як режим олігарха В.Плахотнюка в Молдові. З самого початку з`явилися вимоги до влади звільнити з посади не тільки главу парламенту, але і ключових силовиків - очільників МВС Георгія Гахарію та Служби держбезпеки Вахтанга Гомелаурі, що напевне послабляє позиції правлячої партії в секторі безпеки. Аналогічно слід розуміти вимогу негайно провести дострокові парламентські вибори за рік до чергових. В 2018 році опозиція вже спробувала через протести домогтися проведення дострокових виборів, однак невдало. Слабким місцем опозиції виявився брак серйозної підтримки з боку силовиків, тому не дивно, що вимога заміни їх керівників є ключем для успіху. В цьому ж контексті слід розуміти і вимогу про зміну виборчого законодавства: перехід від змішаної на пропорційну систему помітно підвищує шани опозиції на перемогу (оскільки позбавляє «Грузинську мрію» знову спертися на мажоритарщиків при формування коаліції).
Останні протестні виступи в Тбілісі були очікувані та навіть анонсовані за місяць. В травні ц.р. дружина М.Саакашвілі Сандра Руловс програла змагання на виборах мера в місті Зугдіді із 42,7% проти 54,5% у її опонента від «Грузинської мрії» Г.Шенгелія. 20 травня, відразу після оголошення результатів ЦВК, Рулофс заявила про незгоду із результатами, звинуватила владу у фальсифікаціях і оголосила про організацію невдовзі антиурядових протестів по усій країні, які мають завершитися у помешкання очільника партії Б.Іванішвілі в Тбілісі. Протести 20 червня дійсно пройшли масово і завершилися розгромом офісу партії «Грузинська мрія» в Тбілісі. С.Руловс мала і персональні причини для реваншу: 14 травня в ході кампанії в Зугдіді представники правлячої партії вчинили на неї напад під час фільмування групою кампанії «Ошіші» сюжету про її вибору кампанію. Нападники вигукували образливі вислови на адресу політика та журналістів, щоправда, до насильства не вдавалися.
Звернемо увагу ще й на те, що час для початку емоційних протестів був вибраний організаторами дуже вдало: в четвер 20 червня частина вищого керівництва держави перебувало із візитами закордоном: президент С.Зурабішвілі – в Мінську, спікер І.Кобахідзе – в Баку. На місті подій виявився тільки прем’єр М.Бахтадзе. Це частково пояснює хаотичну та нервову реакцію влади на протести в перший вечір, зокрема невиправдане застосування спецназом сльозогінного газу, гумових куль та водометів. Це негайно створило незалежний від початкового приводу інший потужний привід для обурення громадян. В цей момент протестанти висунули владі ультиматум, який наперед було складно виконати: протягом однієї години три високопосадовці мали піти у відставку. На великий подив, влада легко пожертвувала І.Кобахідзе. Лідер правлячої партії Б. Іванішвілі в четвер вибачився за появу російського депутата в кріслі спікера парламенту і назвав випадок помилкою. Також перед нацією вибачились прем’єр та спікер. Влада навіть визнала вимоги протестувальників «частково обґрунтованими» і закликала їх до переговорів. Однак, замість вгамування, ці кроки тільки розпалили протестантів: о 22 годині вони пішли на штурм парламенту, що спричинило реакцію силовиків - жорсткий розгін та арешти за хуліганство.
Протести відразу прийняли екстремістську за змістом та емоційну за характером форму і були вчинені порівняно невеликою для мільйонного міста групою молодиків (до 7 тисяч осіб ввечері 20 червня, мирна фаза протесту з 21 червня до 300-400 осіб). Їх очолювали депутати від опозиції, серед яких виділялися Акакій Бобохідзе, який підбурював натовп вигуками "Я вбивав ваших, вбивав та буду вбивать! В Абхазії!". Тоді прем’єр М.Бахтадзе звинуватив опозицію у "виведенні Грузії за межі правових рамок», президент С.Зурабішвілі підкреслила штучний характер протестів. Поліція затримала понад 300 осіб, порушила кримінальні справи за ст.225 КК (групове насильство) проти Іраклія Окуашвілі, лідера "Переможної Грузії", Ніка Мелія, представника ЄНР та Гігі Угулава, одного з лідерів "Європейської Грузії".
Одночасно, перебуваючи в Україні М.Саакашвілі закликав протестувальників спочатку мирно усунути Б.Іванішвілі від влади, провести дострокові вибори і призначити новий уряд, потім «довести започатковане до кінця», а силовиків – перейти на бік народу. Однак цього не сталося, навпаки, в якийсь момент наступного дня сторони перейшли до мирного спілкування. Влада відкинула ідею дострокових виборів, однак Б.Іванішвілі заявив, що правляча партія вирішила провести масштабну реформу виборчого законодавства, відтак наступні парламентські вибори 2020 року відбудуться за пропорційною системою при нульовому прохідному бар`єрі, хоча ці зміни явно невигідні для правлячої партії.
Версію щодо свідомої провокації з боку опозиції підтверджують і західні джерела. На їх думку, суботні протести виглядали як переважно організовані (не спонтанні), коли дійшло до насильства, коли натовп пішов на штурм парламенту та штаб-квартиру правлячої партії. Підкреслюється, що протестувальники не висували жодних практичних рішень щодо шляхів повернення окупованих територій. Замість цього вони сфокусувалися на вимозі дострокових парламентських виборів та відставки окремих вищих посадовців. Томас де Валь з DW, вважає російський фактор тільки проводом, але не головною причиною поточної кризи. Її справжньою причиною експерт вважає значну поляризацію внутрішньої політики, в якій опозиція використовує російський фактор як привід для дискредитації діючої влади, роль Саакашвілі в цій діяльності експерт вважає значною. Звертається увага на те, що опозиції тривалий час не вдавалося переконати в цьому більшість виборців, про що свідчать програші опозиції на останніх виборах. Однак цього разу Саакашвілі вдалося зібрати невелику, але стійку групу своїх прихильників. Дозвіл Гаврилову відкрити сесію МАП не мав би негативних наслідків, якби уряд користувався широкою народною підтримкою. Події виявили некомпетентність уряду. Роман Гончаренко з DW, також вважає протести більш схожими на антиросійську провокацію опозиції: засідання проходило без спікера парламенту, але було добре сплановане опозицією як у залі, так і на вулицях. Навіть припинення сесії та швидкий від`їзд російської делегації не вгамували протестантів, навпаки, вимоги тільки зростали. Стефан Мейстер вважає, що саме Саакашвілі та його політична сила підбурювали к протестам через соціальні мережі і прогнозував швидке повалення уряду країни. Автор тримається схожих оцінок щодо причин протестів.
Висновки:
З одного боку грузинське суспільство виявилося здатним на організований громадянський протест та висування до влади конкретних політичних вимог. Для успіху цього протесту, здатного примусити владу йти на поступки, важливим виявилася не чисельність, а згуртованість порівняно невеликої кількості однодумців. З іншого боку, події виявили давню фундаментальну слабкість Грузії (як і України): її політичне життя є настільки поляризованим, що немає кому виступати від імені усього народу та утримувати напругу протесту в певних рамках, коли політичний процес перетворюється на хаос. Раніше цю роль інколи відігравав патріарх Ілія II, сьогодні 86-річний глава грузинської церкви фізично неспроможний здіснювати таку місію. Значні політичні фігури, як-от президент С.Зурабішвілі, закулісні лідери Б.Іванішвілі, М.Саакашвілі ще більше розколюють грузинське суспільство.
Росія продемонструвала схильність негайно вдаватися до крайніх заходів тиску, зокрема введення економічних санкцій, які шкодять і власним громадянам. З іншого боку, в`яла реакція Заходу продемонструвала необхідність країнам – членам Східного партнерства, зважати на власні сили і особливо не покладатися на зовнішню політичну та іншу допомогу у внутрішньополітичному конфлікті, де замішана й Росія. Звідси випливає неприємна потреба у збалансованій багатовекторній політиці, яка характеризуються низьким рівнем взаємодії з РФ в сфері безпеки і тенденцією до посилення в сфері економічної співпраці, яка може бути в будь-який момент заблокована Росією. Відтак, при загальному курсі на посилення співпраці на західному векторі, зростає потреба послаблювати усі форми економічної залежності від РФ. Можливим шляхом нівелювання вказаної загрози слід розглядати створення ситуацій, коли сусідні та крупні країни, як Китай, США та ЄС отримують вигоду від забезпечення безпеки даної країни, зокрема Грузії. Секрет успіху криється у здатності країн регіону створювати необхідний баланс проти економічного та військового потенціалів Росії.
Остання криза в Грузії продемонструвала наявність в країні високого рівня антиросійських настроїв. Проте ці настрої не є тотальними і, скоріш за все, ніколи такими не стануть. Відтак опозиція збереже здатність чинити тиск на владу, але їй завжди бракуватиме значної підтримки населення. Таким чином, створюється патова ситуація, як у нас. Суспільство стає нестабільним та фрагментованим, що послаблює його здатність до свідомого та масового громадянського протесту проти свавілля влади будь-якої політичної орієнтації. При цьому створення та поглиблення розколу в суспільстві є завжди вигідним для Росії.
Застосування владою жорсткої сили проти власного населення повинно мати серйозні підстави, не повинно порушувати правил застосування правоохоронними органами спеціальних засобів і має здійснюватися заради безпеки усього суспільства. Важливим для успіху стає наявність достатньо високого рівня довіри до уряду з боку населення. В даному випадку ми бачимо, що наступного дня (порівняно швидко) уряд вдався до запізнілих, але цілком адекватних заходів на виконання вимог протестувальників. Спроби влади розколоти протестувальників, переорієнтовувати їх на хибні цілі та затягування часу спрацьовують лише у випадку, коли державний апарат, особливо його безпековий сектор, залишається потужним, ефективним та лояльним до уряду.
Росія не полишає спроб тримати під своїм контролем країни регіону шляхом створення ситуації, коли в парламент проходить кілька дрібних партій, нездатних створити міцну патріотичну коаліцію. Як наслідок, країна буксуватиме в перманентній політичній кризі і ставатиме ще слабкішою для зовнішнього впливу.
Олексій Куроп`ятник, експерт з питань національної безпеки
