Олександр Поліщук
експерт Фонду "Майдан закордонних справ"
З 21 лютого 2019 року набули чинності ініційовані П.Порошенком зміни до Конституції України про стратегічний курс держави на членство в ЄС і НАТО. Не ставлячи під сумнів безальтернативність євро та євроатлантичної інтеграції для України, виникає все ж таки червоточина щодо щирості та обґрунтованості політичних заяв з цього приводу нинішнього президента.
Насамперед про перспективи членства у Європейському Союзі, заявку на вступ до якого П.Порошенко обіцяє подати у 2023 році. По-перше, звідки така впевненість, що саме він буде подавати таку заявку, якщо вибори наступного президента відбудуться лише наприкінці березня? Може їх результат вже зумовлений владою і їй відомий?
По-друге, чому саме президент повинен подавати цю заявку від імені України, яка за формою правління є парламентсько-президентською республікою? Президент, як гарант Конституції мав би це знати. Як і дотримуватись своїх обіцянок не претендувати на повноваження більші, ніж ті, на які його обиратимуть.
По-третє, Україна повинна виконати у повному обсязі передумови подачі заявки на вступ, передбачені у статті 49 Маастрихтського договору, зокрема ті, що стосуються впровадження поваги до принципів свободи, демократії, прав людини та основних свобод і верховенства права. У цьому сенсі судова влада України, реформована у відповідності до бачення Банкової, не надає оптимізму у досягненні вимог ЄС щодо правосуддя. Як і не має великих надій на те, що українська економіка у сучасній моделі її функціонування дозволить у стислі строки побудувати конкурентоспроможні ринкові відносини, запровадити загальні правила і стандарти ЄС, включаючи прихильність цілям політичного, економічного і валютного союзу.
Нарешті, слід згадати, що свого часу Нідерланди ратифікували угоду про асоціацію України з ЄС із застереженнями, яке визнали і решта членів Союзу. Зокрема, що асоціація не надає Україні статусу кандидата на вступ до ЄС і не створює зобов'язань присвоєння такого статусу в майбутньому; не містить зобов'язань із забезпечення гарантій колективної безпеки або іншої військової допомоги та підтримки Україні; не надає українським громадянам права проживати і працювати в ЄС; не потребує додаткової фінансової підтримки України (держави-члени самі визначають характер і обсяг фінансової підтримки). Тому, досить ілюзорною виглядає перспектива розгляду у ЄС української заявки на вступ без попередніх двосторонніх консультацій з усіма столицями. Ба більше передвиборча експлуатація цієї тези може привести до посилення недовіри до політичного керівництва України, яке недотримується взятих раніше зобов’язань. Ніхто з європейських лідерів-прихильників України не хоче повторення ситуації 2013 року з Януковичем, який зірвав підписання асоціації між Україною та ЄС, що зрештою призвело до Революції Гідності.
Мудрий Сенека залишив по собі висловлювання «Aditum nocendi perfido praestat fides», що означає «довіра, яку висловлюють віроломному, дає йому можливість шкодити». Довіру партнерів можна заслужити передбачуваною та чесною поведінкою по відношенню до них.
До речі, як і з керівництвом Організації Північноатлантичного договору, яка за розрахунками Порошенка має до 2024 року надати Україні План дій щодо вступу в НАТО (далі - ПДЧ). І знову незрозуміло на чому базуються ці президентські розрахунки.
Адже у статті 66 декларації Брюссельського саміту 2018 року Україні рекомендовано зосередитись на повній реалізації «амбітних, але необхідних реформ, які повинні повністю відповідати міжнародним зобов'язанням», використовуючи потенціал наявних інструментів співробітництва з НАТО. На відміну від Грузії, якій у статті 65 декларації практично гарантовано отримання ПДЧ у 2019 році на ювілейному саміті НАТО у Лондоні та вчергове підтверджено майбутнє членство у НАТО відповідно до рішень Бухарестського саміту 2008 року.
На жаль немає також значних практичних здобутків на шляху до НАТО. Після розформування у 2010 році Національного центру з питань євроатлантичної інтеграції України фактично втрачено контроль за виконанням Річних національних програм, що визначали практичні завдання щодо досягнення критеріїв членства в Альянсі. Створений у 2014 році Урядовий офіс з питань європейської інтеграції, якому у якості додаткового навантаження у 2017 році надали повноваження координації євроатлантичної інтеграції, так і не зміг стати ефективним органом управління на цьому напрямі реалізації важливого напряму зовнішньої політики. Не в останню чергу через відсутність належної компетенції з цих питань в Урядовому офісі. В умовах триваючої війни, пріоритети мали б бути більш прагматичними, а цілі більш акцентованими на забезпечення національної безпеки.
Виступи високопосадовців із оцінкою виконання Річної національної програми (РНП) під егідою Комісії Україна – НАТО у 2018 році лише зайвий раз підтверджують намагання влади видати бажане за дійсне. Чиновники просто «плутаються у свідченнях». Віце-прем’єр зазначає у грудні, що РНП-2018 за результатами 9 місяців 51% завдань РНП-2018 виконано, а 45% знаходяться у процесі виконання. 4% цих завдань перенесено на наступний рік. У той же час, як керівник профільного підрозділу МЗС України зазначає, що станом на кінець третього кварталу 2018 року 386 заходів, запланованих РНП, знаходяться у процесі виконання, 45 заходів виконано (явно не 51% як у доповіді віце-прем’єрки), а 23 заходи з різних причин були перенесені. Незалежний аналіз виконання РНП-2018 свідчить про незначний прогрес лише у виконанні завдань, які пов’язані із досягненням військових критеріїв членства у НАТО. Усі решта, як то боротьба з корупцією, у тому числі у галузі оборонних закупівель, встановлення верховенства права, посилення демократичного цивільного контролю над сектором безпеки і оборони просто провалені у виконанні.
Особливо яскраво це підтверджується прикладом виконання зобов’язань прийнятих Україною в рамках виконання пункту 1.1.1.8. РНП-2018, яким передбачалося імплементувати рекомендації Європейської Комісії за демократію через право (Венеціанської Комісії) у Законі України "Про освіту" що стосуються освіти мовами меншин у початковій та середній школі. Внаслідок невиконання Україною узятих зобов’язань Угорщина заблокувала у 2018 році проведення засідань Комісії Україна-НАТО на всіх рівнях.
Щоб приховати факт неналежного виконання РНП-2018 у РНП-2019 відповідні розділи програми змінені місцями і косметично модернізовані. Але зміна форми не міняє суті процесів і не може замаскувати відверті негаразди у імплементації важливих державних програм. У такій ситуації незрозуміло яким чином Україна розраховує на позитивні результати ювілейного Лондонського саміту НАТО. Максимум – це Програма партнерства розширених можливостей з НАТО, у якій Грузія бере участь з 2014 року.
Таким чином реалії європейської та євроатлантичної інтеграції України дещо відрізняється від картинки, яку намагаються намалювати українському суспільству. Якщо таким важливим для держави є вступ до НАТО, або хоча б досягнення стандартів Альянсу щоб забезпечити власну обороноздатність, то чому станом на цей час (практично початок березня) РНП-2019 так і не затверджено президентом. І ця ситуація повторюється з року в рік.
Тому абсолютно непереконливими виглядають аргументи, що внесення відповідних змін до Конституції «зацементує» європейське та НАТОвське майбутнє України. Янукович та його подільники вже продемонстрували, як можна швидко, практично за одну ніч, змінити основний закон країни.
Натомість, демократичні реформи в Україні повинні бути ефективними з точки зору забезпечення реалізації її національних інтересів і мати незворотній характер заради забезпечення національної безпеки держави. Чого передвиборчими деклараціями не досягнути. Як там на бігбордах – «лише реальними справами».
Фото: 5 channel
