Олег Бєлоколос
Голова правління Фонду «Майдан закордонних справ»
Глибинний вплив міжнародних санкцій, запроваджених щодо Москви за окупацію Криму і агресію на Сході України, на подальшу трансформацію Росії у політичній, оборонній, економічній, аграрній, науковій, культурній та інших сферах неодмінно проявиться лише згодом і вочевидь стане предметом прискіпливого вивчення. Окремої уваги потребуватиме й з’ясування значення персональних санкцій стосовно ряду впливових представників російського істеблішменту.
Постійний моніторинг ефективності так званих «Кримських санкцій» тобто, пов’язаних з окупацією Росією Криму, що навіть на думку деяких російських медіа продовжує знаходитися у «сумнівному статусі напів-визнаної території», вже здійснюється «Майданом закордонних справ» та інформаційним порталом Black Sea News на постійній основі.
Що ж до впливу режиму санкцій на Росії узагалі, його мабуть доцільно оцінювати періодично, по деяким, найбільш актуальним напрямам. При цьому, задля належного аналізу, з початку вочевидь слід здійснити певний історичний огляд досвіду міжнародних санкцій, що застосовувалися раніше проти деяких країн.
Ефективність санкцій: наявний досвід
Досвід історії міжнародних відносин ХХ сторіччя свідчить, що санкції, які застосовувалися проти держав, здебільшого ніколи не були ефективними настільки, щоб змусити їх суттєвим чином корелювати актуальні пріоритети своєї політики. Втім, сам цей статус «підсанкційної країни» не лише завдавав певної шкоди іміджу відповідної держави і погіршував становище народних мас, а й служив достатньо очевидним маркером для усієї світової спільноти.
Так, у зв’язку з нападом на Ефіопію, в 1935 році Лігою Націй були запроваджені фінансові та економічні санкції щодо фашистської Італії. Передовсім вони стосувалися сировини, що використовувалася у військових цілях: заліза, сталі, міді, бавовни, свинцю, цинку, нафти тощо. Втім, кожна крана-член Лігі застосовувала їх на свій розсуд і вони виявилися малоефективними та не справили належного впливу на країну-агресора. Разом з тим, режим Муссоліні став сприйматися демократичними колами у цивілізованому світі, як агресивний і антигуманний, що врешті-решт поруч із поразкою у збройних сил призвело до його краху.
Після завершення Другої світової війни санкції та різного роду обмеження, а часом й більш жорсткі заходи, були пов’язані насамперед із недопущенням оволодіння деякими малопередбачуваними країнами зброєю масового знищення та засобами її доставки.
Так, лише знищення військово-повітряними силами Ізраїлю у 1981 році реактору «Озірак», дозволило запобігти оволодінню іракським диктатором Саддамом Хусейном ядерною зброєю вже у середині 80-х. Хоча, це не завадило йому набути хімічну зброю та продовжити спроби щодо здобуття ядерної. Як відомо, у 1991 році Саддам Хусейн наказав застосувати хімічну зброю проти повсталих курдів. Згодом, після поразки у Першій війні в Перській затоці, під наглядом інспекторів ООН в Іраку було знищено близько 700 тон бойових отруйних речовин: зарину, іприту, газу VX та декілька тисяч одиниць хімічних боєприпасів. Наприкінці ж 90-х, Саддам постійно блокував роботу інспекторів Міжнародної агенції ООН з ядерної енергії (МАГАТЕ), що є більш ніж переконливим свідченням його настійливих намагань отримати ядерну зброю.
Отримати різними шляхами ядерну зброю неодноразово намагався й лівійській диктаторський режим, пропонуючи за відповідні технології і матеріали значні гроші. Каддафі намагався придбати ядерні технології навіть на «чорному ринку», однак під тиском США і загрозою застосування жорстких санкцій, був змушений припинити свою діяльність на цьому напрямі. Це здається майже єдиний успішний приклад результативного примусового тиску на країну, результатом якого стала суттєва корекція у зовнішньої політики.
Попри різного роду перешкоди у 2003 році Тегеран майже впритул підійшов до так званого ядерного порогу. Сталося це саме тоді, коли міжнародне співтовариство пересвідчилося, що Іран може здійснювати власне збагачення урану і коли стало відомо про відповідний завод у Натанзі, деталі для центрифуг якого, як з’ясувалося, були одержані з Пакистану. Ці занепокоєння посилились внаслідок виявлення спроб Ірану незаконно отримати в Європі детонатори, що могли бути використані для створення ядерного вибухового пристрою.
Попри обмежувальні заходи й значні зусилля країн-учасниць Режиму контролю за ракетними технологіями (РКРТ) - а такі спроби здійснювалися щонайменше десять років - Іран також спромігся налагодити ефективну мережу придбання за кордоном різних компонентів для своєї ракетної програми, а також розпочати відповідне власне виробництво всередині країни. Тобто, країни–члени РКРТ, явно зазнали невдачі, намагаючись впродовж більш, ніж десяти років не допустити розвитку ракетної програми Ірану.
Після здійснення першого підземного ядерного випробування у 2006 році, всупереч експертним прогнозам, розвідувальним даним, жорстким міжнародним санкціям і численним резолюціям ООН, КНДР все ж таки спромоглася досягти значного прогресу у створенні ядерної зброї та потужних засобів її доставки. А вже у 2016-му багато представників Сполучених Штатів почали вважати, що ракетно-ядерна програма Північної Кореї становить реальну загрозу американським національним інтересам.
Актуальна макроекономіка
Виглядає так, що сьогоднішнє становище Росії скоріше відповідає реальному стану її економіки, аніж змінам у санкційному режимі. Зокрема, експерти агенції Moody's нещодавно навіть констатували певне підвищення спроможності російської влади протистояти зовнішнім шокам, навіть із врахуванням можливого посилення санкцій. Втім, аналітиками Moody's водночас наголошується, що самі ці зусилля вже відволікають значні ресурси, які могли б бути використані для реалізації проектів в середині РФ.
Так, задля протидії виводу капіталу та падінню курсу рубля після окупації Криму Центробанк був змушений пожертвувати значною частиною - $190 млрд. своїх міжнародних резервів, які зменшилися з $530 млрд. у вересні 2014 року до $340 млрд. у квітні 2015. Весною 2018 року, на тлі нових санкцій щодо великого російського бізнесу, Центробанк РФ почав позбавлятися американських доларів з метою їхньої заміни на євро, китайські юані та золото, що за оцінками агентства Bloomberg призвело до втрат у валютних резервах країни у розмірі $7,7 млрд. доларів США.
Уряд РФ буде також змушений наступного року виділити близько $2,5 млрд. державній корпорації розвитку «Внешэкономбанк» (ВЭБ), що з огляду на санкції, наразі не змозі розрахуватися із зовнішніми кредиторами.
Зниження ж ключової ставки Центробанком Росії та навіть реалізація широко анонсованих «нацпроектів», за відсутності кардинальних реформ, включаючи структурні і системні зміни, (що явно не проглядаються в умовах існуючої напів-авторитарної адміністративної системи), навряд чи стане достатнім стимулом для прискорення темпів розвитку економіки Росії. Внутрішній попит не збільшуватиметься, а динаміка ВВП в середньостроковій перспективі буде залежати передусім від динаміки бюджетних витрат. Приріст інвестицій в першому півріччі 2019 року склав 0,6% при річному плані в 6%. Зростання ВВП цього року очікується на рівні 1,1%, в 2020 – 1,5% в 2021 – 2%. Тобто, сьогодні економіка Росії фактично знаходиться у стадії стагнації з приблизно ж такими сумними перспективами. І заклики «зміцнювати стійкість зростання» російської економіки тут навряд чи спрацюють.
Імпортозаміщення
Існує думка, що так зване російське імпортозаміщення бере свій початок лише з указу президента Путіна від 6 серпня 2014 року «Про запровадження окремих спеціальних економічних заходів з метою забезпечення безпеки Російської Федерації». Насправді ж, відповідні заходи почали реалізовуватися вже з 2009 року. Так, відомі тодішні слова російського президента: «імпортозаміщення не є самоціллю і інколи вигідніше функціонувати в рамках міжнародного розподілу праці, отримувати дешевий якісний продукт від наших партнерів за кордоном. Але в деяких випадках ми, безумовно, повинні приділяти увагу імпортозаміщенню». Саме тоді перші кроки щодо заміщення імпорту були зроблені у агропромислового комплексі, металургійній галузі, машинобудуванні, енергетиці, хімічній промисловості, фармацевтиці. Пріоритетними ж були визначені оборонна промисловість, авіа- та суднобудування, двигунобудування, верстатобудування, космічні технології.
Звичайно, санкції Заходу значно прискорили ці процеси, однак їхні результати наразі виглядають, м’яко кажучи, дещо блідувато на тлі чисельних бравурних реляцій. Зокрема, аналітики російського Центру макроекономічного аналізу і короткотермінового прогнозування зазначають: «В частині імпортозаміщення прогрес в останні роки практично відсутній». За даними ж експертів Вищої школи економіки, російський експорт залишається в основному сировинним, а залежність від імпорту навіть збільшилася у порівнянні з 1998 роком, при одночасному скороченні імпорту машин та обладнання впродовж останніх п’яти років на 26,2%. Так, за офіційними даними паливно-енергетичні товари січні-серпні цього року склали більш, ніж наочні 63,7%, при цьому - частка нафти сягнула 29,2%.
Російські експерти зазначають, що суттєве збільшення частки несировинного неенергечиного експорту (ННЕ), а саме таке завдання ставиться наразі в Росії, можливо лише за умов створення сприятливого ділового клімату та інвестицій в людський капітал. Однак, все це наразі виглядає явно проблематичним.
З огляду на укорінену корупцію, часткове припинення контрактів з українськими підприємствами та санкції буксує реалізація амбітного російського проекту Глобальної навігаційної супутникової системи (ГЛОНАСС). Причини? Необхідність «заміни проектного технологічного обладнання, допуск якого в Російську Федерацію обмежений, на обладнання, аналогічне проектному».
Імпортозаміщення (у вигляді так званих «контр-санкцій») в сільському господарстві і харчовій промисловості призвело відчутного зростання кінцевої вартості продовольства для росіян. Однак, навіть в найбільш адаптованому до запроваджених в 2014 році обмежень аграрному секторі, відносного успіху вдалося досягти лише у виробництва птиці, свинини і вирощуванні томатів, а більшість позицій списку санкціонних товарів замістити так і не вдалося. Більш того, деякі види аграрного імпорту, зокрема насіння, залишаються критично важливими для Росії.
Нафта і газ
Як відомо, федеральний бюджет Росії на 40%-50% формується за рахунок експорту вуглеводів. Урядові ж зусилля задля зниження залежності від експорту вуглеводів явно забуксували, навіть на думку провладних медіа. Серйозну небезпеку для російських компаній становить втрата доступу до технологій найбільш передових способів видобутку нафти й газу.
Ще у 2006 році експорт російського газу був взятий під контроль «Газпромом», адже російська держава хотіла тримати під власним контролем цей вагомий важіль впливу на економіку і зовнішню політику. А десь із середини «нульових» експорт газу став для Кремля одним з головних інструментів на міжнародних переговорах. Саме тому, такий тиск чинився на Данію, яка врешті-решт була змушена наприкінці жовтня цього року затвердити будівництво газогону "Північний потік-2" дном Балтійського моря для постачання російського газу до Європи в обхід України.
Тобто, поки саме газ у середньостроковій перспективі залишається основним експортним товаром Москви, а також мабуть її найбільш вагомим зовнішньо політичним аргументом, не рахуючи звичайно ядерної зброї. І саме тому, це є однією з найбільш вразливих сфер Росії.
Втім, при абсолютно неминучому подальшому посиленні конкуренції на ринку основних експортерів вуглеводів, можливості РФ у багатьох аспектах виглядають явно не найкращими, а особливо - у контексті прогнозованого збільшення експортних можливостей Сполучених Штатів. При цьому, падіння прибутковості в енергетичному секторі неодмінно спричинить посилення лобіювання фінансових пільг відповідними компаніями і потенційну загрозу виникнення бюджетного дефіциту.
Оборонно-промисловий комплекс (ОПК)
19 вересня цього року президент Росії Путін провів чергове засідання Воєнно-промислової комісії Російської Федерації, під час якої був змушений визнати, що у ході реалізації програми імпортозаміщення в оборонно-промисловому комплексі, були допущені прорахунки. Йшлося про те, що затримки у програмі, яка почалася п’ять років тому, змусили «змістити терміни виконання деяких завдань держоборонзамовлення».
Наразі є інформація, що РФ у сфері ОПК стикається з такими основними труднощами, як недостатнє фінансування відповідних програм та нестача сучасних конструкційних матеріалів і деякого специфічного обладнання.
Не секрет, що сучасне озброєння стає усе більш технологічно складним, супер-дорогим і вимогливим в обслуговуванні. Більш того, нова, анонсована Кремлем хвиля заміни озброєння в російських Збройних силах (армія, авіація, флот), вимагатиме значного оновлення практично усієї тилової інфраструктури і, відповідно, суттєвих коштів. І все це ще без невідомих на сьогодні витрат на пошук відповідей, пов’язаних із припиненням дії Договору про ракети середньої і меншої дальності в Європі (РСМД) або коштів на прогнозовану модернізацію усіх родів військ в світлі підготовки до так званої «війни майбутнього»...
Роль Китаю
Кремль не може приховати очевидного: Росія поступово стає країною-складальним цехом для вже знятих з виробництва китайських автомобілів та сировинним придатком Китаю. Так, за даними російських джерел, цього року очікується остаточна переорієнтація головних напрямів торгівлі Росії з Європи на Східну Азію, зокрема на Китай. При цьому, КНР вже є одним із головних експортних партнерів Росії – 17,1 мільярдів доларів у 2018 році (+44,1% порівняно з 2017 роком).
Що ж постачає Росія до Китаю? Насамперед, сировину: нафту і вугілля (за певними даними – близько 70% усіх поставок), мідь, необроблену деревину, целюлозу, папір, картон, рибу, морепродукти. Зокрема, вартість усього обсягу поставок російської необробленої деревини в Китай становить вже більше 5 мільярдів доларів. Водночас вирубка лісу в Сибіру і на Далекому Сході йде настільки інтенсивно, що росіяни вже змушені звертатися до своїх китайських торговельних партнерів із проханнями щодо допомоги у відновленні відповідних ресурсів.
Натомість, Китай продає Росії автомобілі, машини і обладнання, комп’ютери і оргтехніку, побутову техніку і різноманітні товари, одяг, текстиль тощо.
Конфліктуючи із Заходом, Росія, здається, сама йде шляхом поступової втрати частини можливостей самостійного зовнішньополітичного маневрування і за влучним висловом відомого російського експерта Андрія Піонтковського може згодом опинитися у статусі «привілейованого васала Піднебесної».
Так це чи ні, ми, вочевидь, побачимо у більш віддаленій перспективі. Однак, історичний досвід впевнено свідчить, що рано або пізно країна-сировинний придаток починає слідувати у зовнішньополітичному фарватері держави-головного експортного партнера. Або споживач врешті-решт вирішує просто забрати собі безкоштовно, те, за що він був змушений платити. Історія міжнародних відносин практично сповнена подібними прикладами…
Втім, схоже Москва поки сподівається вибудувати збалансоване партнерство з Пекіном, хоча її шанси на перемогу у цій грі наразі розцінюються як не дуже високі. Так, будь-які можливі фінансові потрясіння в Піднебесній вже неодмінно вливатимуть на Росію, адже лише в 2019 році російський Центральний банк збільшив частку своїх золотовалютних резервів в юанях з 5% до 14,2%.
Які ж сьогодні головні пріоритети Росії у даному контексті?
Головним сьогоднішнім пріоритетом Кремля є скасування найбільш болючих санкцій, що, як безсумнівно вважають в Росії, негативним чином впливає на її імідж у світі. Між тим, в Москві постійно удосконалюються інструменти, що мають на меті застосування спеціальних пільг для тих юридичних і фізичних осіб, що потрапили під міжнародні санкції.
З цією метою в структурі міністерства фінансів Російської Федерації спеціально створений окремий департамент контролю за зовнішніми обмеженнями, основною метою якого є «розробка заходів з підтримки компаній, що потрапили під дію західних санкцій». Так, вже ближчим часом передбачається дозволити компаніям, що потрапили під санкції, не розміщувати у відкритому доступі свою річну бухгалтерську звітність, що за задумом російського мінфіну має «запобігти негативним наслідкам санкцій щодо російських організацій». Вельми показово, що серед таких організацій в пресі були названі «Силовые машины», «Рособоронэкспорт», концерн «Калашников», концерн воздушно-космической обороны «Алмаз-Антей», «Вертолеты России».
Одна з останніх новацій – рішення Центробанку РФ засекретити рахунки, що відображають розрахунки з валютними і фондовими біржами, а також контракти з клієнтами з придбання і продажу іноземної валюти. На думку російських експертів мета таких дій – приховування банківських операцій з компаніями, що знаходяться під міжнародними санкціями (є навіть ідея створення для них окремої фінансової площадки).
Ще одним напрямом є так зване сприяння переходу на розрахунки у національній валюті. Адже, різного роду санкції суттєво ускладнюють будь-які міжнародні розрахунки російських банків у доларах і навіть євро. Фінансові установи РФ не приховують свої побоювання щодо можливості попасти під обмеження. Розробляються й різного роду фінансово-технологічні рішення у випадку відключення Росії від системи SWIFT. Зокрема, для платежів між російськими організаціями і підприємствами та їхніми контрагентами в КНР та Індії планується створити відповідну резервну інфраструктуру обміну фінансовими повідомленнями.
Розуміючи надзвичайну важливість наявності власних розробок у сфері сучасних технологій, певна увага приділяється й збереженню наукового потенціалу та, у міру можливостей, розробкам у сферах нових матеріалів, космічним, квантовим і біо-технолгіям, генетиці, освоєнню Арктики. Одним з пріоритетів визнається ресурсне значення штучного країни для країні, у цілому, та обороноздатності, зокрема.
Чи можна їх реалізувати?
Є підстави вважати, що реалізація щонайменше значної частини цих планів неодмінно ускладнюватиметься нестачею відповідних фінансових ресурсів, глибоко вкоріненою консервативною бюрократією та розповсюдженою корупцією (чого варта лише одна історія із розкраданням коштів під час будівництва нового російського космодрому «Восточный»).
Окрім цього, слід брати до уваги дії силовиків по контролю над контактами російських вчених з їхніми закордонними колегами та науково-виробничою діяльністю. Суттєвими чинниками у даному контексті вочевидь також стануть курс на встановлення добровільно-примусової цензури у медіа та спроби влади керувати російським сегментом Інтернету у вигляді так званого закону про «суверенний Рунет», що вступив в силу 1 листопада цього року.
Фото: Zaxid.net
